Глава 26

                   День, схожий на тишу

Ранок у Вовчанську розпочався звично — з гудіння сирени, що коротко пройшлася над містом, наче нагадування, що навіть у спокої живе тривога. Орися лежала, дивлячись у стелю, поки звук не стих, і лише тоді повільно піднялася. За вікном уже світало, на кухні пахло кавою — Олег прокинувся раніше.

Він стояв біля вікна, тримаючи в руках дві чашки. Його тінь м’яко падала на стіл, і в цьому було щось спокійне, домашнє.

— Сонце, прокинулась? — спитав він, обертаючись до неї з усмішкою.
— Уже, — відповіла Орися, загортаючись у халат. — Ти сьогодні виглядаєш як людина, яка виспалась.
— Може, вперше за тиждень, — посміхнувся він, простягаючи їй каву. — Хоч сьогодні день без зборів і виїздів. Побуду вдома, трохи порозбираю речі в гаражі.

Орися сіла поруч, торкнулась його руки.
— Добре, що в тебе сьогодні спокійний день. А я, як завжди, — до кафе.

Вони поснідали разом. Олег час від часу жартував, розповідав, як Андрій учора замість ліків переплутав коробки й відправив у шпиталь пакунок із дитячими малюнками. Вони сміялися, а потім мовчали — у тому мовчанні було щось тепле й важливе, як подих між словами.

Перед виходом Орися швидко поправила волосся й натягнула пальто.
— Після зміни зайду до крамниці, треба взяти трохи продуктів.
— Добре. Якщо буде сирена — не біжи одразу на вулицю, почекай хвилину.
— Знаю, — відповіла вона з легкою усмішкою, але в очах блиснула тінь тривоги.

Вона вийшла, а він ще довго стояв біля вікна, дивлячись, як вона переходить дорогу. Її постать зникла за рогом — і дім відразу став тихішим, ніби щось важливе пішло разом із нею.

---

День у Орисі минув швидко. Кафе працювало на повну — хтось приходив просто випити кави й побути серед людей, хтось приносив випічку для військових. Разом зі Златою вони сміялися, обговорювали дрібниці, іноді просто сиділи мовчки, дивлячись, як за вікном падає листя.

— Ти сьогодні якась задумлива, — сказала Злата, наливаючи каву.
— Просто думаю, — відповіла Орися. — Олег сказав, що сьогодні хоче нарешті трохи відпочити. Я рада за нього.
— Він заслужив, — зітхнула Злата. — Знаєш, він із тих, хто не може сидіти без діла, але коли поруч ти — наче йому спокійніше.

Орися усміхнулась, хоча не відповіла.

---

Коли робочий день добіг кінця, небо вже темніло. Місто занурювалося у вечір — люди поспішали додому, а десь далеко, біля вокзалу, знову завили сирени. Вона стояла під навісом, чекаючи, поки шум ущухне, і раптом побачила знайому постать — Олег ішов їй назустріч із букетом айстр.

— Для мого сонця, — сказав він, коли підійшов ближче.
— Айстри? — вона здивувалася.
— Ти казала, що вони пахнуть дитинством.

Вона притисла квіти до грудей, і в очах блиснули сльози — тихі, теплі, без болю.

---

Коли вони повернулися додому, уже чекала Марія. Вона сиділа на дивані, сміючись сама з себе:
— Я зайшла на хвилинку, а вас усе нема й нема. Думала, ви, може, втекли в кіно.

— Ми просто не поспішаємо, — відповіла Орися, усміхаючись. — Сідай, я зараз зроблю чаю.

Марія принесла новини: про знайому, що повернулася з евакуації, про хлопців, які відкрили волонтерський пункт біля школи. Вона говорила швидко, але в кожному її слові звучала радість від того, що життя — триває.

Олег слухав, але більше дивився на Орисю — її усмішку, рухи рук, коли вона розкладала чашки. Він думав лише одне: хай буде хоч трохи спокою, хоча б для неї.

Коли Марія пішла, у квартирі знову стало тихо. Сирена десь далеко ще нагадувала про себе, але тут, між цими стінами, панувала інша тиша — тепла, домашня.

Олег притиснув Орисю до себе.
— Сонце моє, — прошепотів він. — Із тобою навіть цей світ здається живим.

Орися всміхнулась, закриваючи очі.
— Головне, щоб ми не забували жити. Бо навіть серед тривог життя триває.

За вікном згасав вечір, і Вовчанськ занурювався в ніч — сповнену страху, але й надії, що світанок обов’язково прийде