Глава 25

Ранок почався спокійно, без поспіху. У квартирі пахло кавою, а крізь вікно пробивалося осіннє світло, м’яке й трохи тьмяне. Вовчанськ ще спав, лише десь далеко чути було, як вантажівка повільно проїхала порожньою вулицею.

Орися стояла біля вікна, закутавшись у теплий светр, і дивилася, як по подвір’ю йдуть люди з торбами — хтось у магазин, хтось на роботу. У неї сьогодні був вихідний, але в душі відчувалася дивна тривога — та, що не зникає, навіть коли день починається тихо.

— Доброго ранку, сонце, — почулося позаду.
Олег обійняв її ззаду, ще теплий після сну, з розкуйовдженим волоссям.
— Сьогодні не працюєш? — запитав він.
— Ні, маю день для себе. Хочу пройтися містом, може, щось приготую на вечерю. А ти?
— А я сьогодні на складі. Хлопці казали, що знову багато посилок приїде, треба буде розвантажити.

Він швидко зібрався: військова куртка, рюкзак, документи. Перед виходом нахилився, поцілував Орисю в скроню:
— Не забувай їсти, добре? І якщо сирена — одразу вниз.
— Я знаю, — усміхнулася вона. — Бережи себе, Олеже.

---

Коли двері за ним зачинилися, в квартирі стало тихо. Орися прибрала чашки, поставила квіти у вазу, а потім вийшла на вулицю.
Місто прокидалося. На ринку пахло свіжим хлібом, яблуками, в повітрі витав запах кави з пересувного фургончика. Діти гралися біля фонтану, старші люди сиділи на лавках, обговорюючи новини.

Але навіть у цій буденності було щось крихке. Десь далеко коротко пролунав сигнал сирени — не довго, лише нагадування, що спокій тут ніколи не буває остаточним. Люди зупинилися, подивилися в небо — і знову продовжили свої справи. Життя тривало, попри все.

Орися пройшлася вулицею Свободи, зупинилася біля кав’ярні, де працювала, і махнула Златі через скло — та якраз наливала каву для відвідувачів. Злата посміхнулася, показала жестом «заходь», але Орися лише покрутила головою: сьогодні — день без роботи.

Вона пішла далі, на набережну. Вітер торкався обличчя, а над річкою кружляли чайки. Усе нагадувало їй, що навіть у місцях, де минуле залишило сліди вибухів, ще може бути краса.

---

Ближче до вечора вона повернулася додому й почала готувати вечерю — тушковані овочі, улюблені Олегові сирники й теплий чай із медом. Коли все вже було готове, вона присіла на підвіконня, вдивляючись у темне небо. Сирени сьогодні не було — і це вже здавалося дивом.

Нарешті почулися знайомі кроки у під’їзді. Двері відчинилися — і на порозі стояв Олег. У руках — кілька тюльпанів, трохи зім’ятих після довгого дня, але від того ще тепліших.
— Привіт, сонце, — сказав він, усміхаючись. — Я знайшов ці квіти біля волонтерського складу. Не міг пройти повз.
— Вони прекрасні, — відповіла Орися, ставлячи їх у склянку з водою. — Як і ти після чергового важкого дня.

Вони сіли вечеряти. Олег розповідав про хлопців, про нові посилки, про бабусю, яка принесла банку малинового варення для «тих, хто допомагає».
— Каже, що то «для сили», — сміявся він. — Я взяв, звісно. Приніс тобі половину.

Вони довго сиділи, говорили, а потім просто мовчали. У кімнаті горіла лише свічка, і її світло лягало на їхні обличчя м’якими відблисками.

— Олеже, — тихо сказала Орися, — ти знаєш, я дивлюсь на тебе й думаю: після всього, що сталося, ти все одно світлий.
— Бо маю тебе, сонце, — відповів він, обіймаючи її. — І поки ти поруч, темрява не така страшна.

За вікном десь у далечині знову зойкнула сирена. Вони мовчки притиснулися одне до одного. У цій миті — між тишею, світлом і страхом — було життя, що продовжувалося, попри все