Глава 24

                       День волонтерства

Ранок у Вовчанську почався з тихого стуку дощу у вікно. Маленькі краплі збігали по склу, залишаючи прозорі доріжки, а в кімнаті пахло свіжозвареною кавою. Орисі стояла біля плити, готуючи сніданок — яєчню, тост і зелений чай. Олег саме прокинувся, ще злегка сонний, але вже в робочій формі: попереду був день допомоги у волонтерському складі.

— Доброго ранку, сонце, — сказав він, обіймаючи Орисю зі спини.
— Прокинувся, герой, — усміхнулася вона, подаючи йому чашку кави. — Сьогодні важкий день?
— Та звичайний. Хлопці обіцяли завезти медикаменти, ще треба перевірити посилки для прифронтових міст.

Орися кивнула. Вона знала, як важлива ця робота для нього. Його серйозність, увага до деталей, здатність тримати все під контролем — усе це викликало в неї захоплення. Вона теж мала свої справи — у кафе чекали постачання, а Злата попросила допомогти з обліком продуктів.

Олег швидко зібрався, перевірив документи, телефон, рацію. Перед виходом він нахилився й поцілував Орисю в щоку:
— Бережи себе, сонце. Якщо буде тривога — одразу в укриття.
— І ти, — відповіла вона, торкнувшись його руки. — Повертайся не пізно.

---

На складі волонтери працювали вже з ранку. Повітря пахло картоном, кавою й дизелем — у дворі стояла вантажівка з коробками. Олег разом із побратимами розвантажував ящики з ліками, перевіряв накладні, відмічав усе у списках.
— Олеже, ці пакунки на Харківщину? — гукнув Сергій.
— Так, ці до Куп’янська. Обережно з тими, що з червоним маркуванням — там інсулін, — відповів він.

Робота тривала без пауз. Хтось сміявся, хтось телефонував, хтось ніс коробку на плечі. Звуки життя зливались у єдиний ритм — ритм міста, що трималося на людях, які не здаються.

Ближче до обіду Олег отримав коротке повідомлення:

> «Не забудь поїсти. І води не забувай. Чекаю ввечері. Твоя»

Він усміхнувся. Усе навколо відразу стало ніби простішим — навіть гуркіт двигунів здавався тихішим, коли в кишені бринів її голос.

---

У цей час Орисі в кафе також мала насичений день. Вона з Златою приймали нові продукти, розставляли коробки, перевіряли терміни придатності.
— Орися, ти сьогодні просто вогонь, — пожартувала Злата, коли вони розносили страви клієнтам.
— Та ні, просто хочу все встигнути, поки хлопці працюють на складі.

Кафе було наповнене шумом розмов, ароматом кави, дитячими голосами з вулиці. Але навіть серед цієї метушні Орисі знаходила спокій — думала про Олега, про його усмішку, про те, як він завжди каже «сонце» з таким теплом, що хочеться просто стояти поруч і мовчати.

---

Коли вечір опустився на місто, Олег повертався додому, несучи невеликий пакет — яблука, які йому передала одна волонтерка зі словами: «Візьми для дівчини, вона ж у тебе така добра».

Біля під’їзду вже стояла Орися. Вона чекала його, загорнувшись у легкий шарф, а в руках тримала два стаканчики гарячого какао.
— Ти знову прийшла мене зустрічати, сонце? — запитав він, підійшовши ближче.
— Звичайно, — відповіла вона. — Я знаю, що ти втомився.

Вони сіли на лавку біля будинку. Навколо ледь світили ліхтарі, а небо було глибоким і темним, лише де-не-де миготіли зорі. Сирена знову прокотилась десь далеко, але цього разу обидва навіть не ворухнулися — просто сиділи поруч, пили какао і мовчки дивились у небо.

— Сьогодні бачив, як одна бабуся плакала, коли ми привезли їй теплі речі, — сказав Олег. — Вона все повторювала, що не вірить, що про неї не забули.
— Олег, — прошепотіла Орисі, — ти не уявляєш, скільки надії ти даєш людям.
— І ти теж, — відповів він. — Бо коли я знаю, що ти чекаєш, мені легше витримати будь-який день.

Він притягнув її ближче, обійняв, і кілька секунд вони просто сиділи мовчки, слухаючи, як десь далеко гуркотить потяг і як вітер тихо шелестить деревами.

---

Того вечора вони вечеряли разом, сміялися з дрібниць, дивилися старі фото і ділилися спогадами. А потім просто сиділи поруч, поклавши телефони вбік, бо слова вже були зайві — достатньо було дихання, дотику, погляду.

За вікном знову на мить пролунала сирена, але в середині їхнього маленького світу панувала тиша й спокій.

— Сонце, — прошепотів Олег, — ми зможемо все.
— Звісно, — усміхнулася Орисі, — бо разом навіть найважчі дні мають сенс.