Глава 19

Ранок у Вовчанську розпочався так само тихо, як і завжди, але для Орисі та Олега цей день обіцяв бути насиченим. Орисю чекала робота у кафе: зустрічі з відвідувачами, приготування кави, дрібні турботи про клієнтів. Олег же мав зустріч із побратимами у волонтерському центрі — пакунки для військових чекали свого розподілу.

— Доброго ранку, — сказала Орисі, одягаючи фартух, і поглянула на дзеркало, де відображалися її розплющені очі та легка усмішка.
— Доброго, — відповів Олег, уже одягнений у робочий одяг волонтера, перевіряючи список адрес. — Сьогодні день буде довгим, але корисним.

Вулиці Вовчанська оживали: діти поспішали до школи, люди йшли на роботу, продавці відкривали магазини. Сирена пролунала здалеку — вже звичний звук для жителів міста, що сприймався не як страх, а як фон, на який треба зважати.

Ориса прийшла на роботу раніше, щоб підготувати кафе. Вона розклала посуд, включила кавоварку і перевірила замовлення на день. Злата, її колега, вже прибирала столики та підготувала меню.

— Сьогодні очікую багато відвідувачів, — сказала Злата, кидаючи швидкий погляд на список замовлень.
— Так, але нам із цим впоратися, — усміхнулася Орисі. — Головне — щоб у людей залишалося відчуття тепла, навіть якщо день складний.

Тим часом Олег із побратимами розподіляли допомогу для військових: сортували продукти, пакували теплі речі, перевіряли листи підтримки від мешканців Вовчанська. Андрій, Тарас і Гліб працювали злагоджено, як одна команда, і навіть сирена не змогла порушити їхній ритм.

— Кожен пакет — це щось більше, ніж просто їжа чи речі, — сказав Олег, передаючи пакунок сусідці, чий син був на фронті.
— Так, — погодився Тарас. — Тут важливо все: і продукти, і слова підтримки.

У кафе день ішов своїм ходом: відвідувачі приходили на каву, розмовляли, сміялися, а Орисі з Златою встигали готувати замовлення, підтримувати теплу атмосферу та спілкуватися з постійними клієнтами. Сирена час від часу лунала здалеку, і кожен її звук змушував Орисю і відвідувачів на мить зупинитися, але потім вони поверталися до своїх справ.

Після обіду Орисю навідався короткий перепочинок. Вона вийшла на балкон, вдихаючи свіже повітря, дивлячись на місто, де життя продовжувалося: діти гралися на подвір’ях, старші обговорювали новини, а волонтери несли допомогу тим, хто її потребував.

— Ось заради цього і варто працювати, — подумала Орисі. — Щоб маленькі радощі були для кожного, навіть серед сирени та турбот.

Олег же тим часом організував ще один виїзд із побратимами, щоб доставити пакунки в інший район міста. Він зупинявся біля кожного під’їзду, передавав допомогу родинам військових, усміхався дітям і встигав підбадьорити тих, хто виглядав стомленим і наляканим.

Коли робочий день добігав кінця, Орисю чекало приємне завершення: Олег прийшов до кафе з невеличким букетом польових квітів. Його очі світилися теплотою і вдячністю, а маленький букет здавався символом їхньої підтримки і любові.

— Для тебе, — сказав він, передаючи квіти.
— Дякую, — прошепотіла Орисі, відчуваючи тепло його рук. — Навіть після такого насиченого дня ти знаходиш час на дрібниці, які роблять щастя.

Сирена пролунала ще раз, нагадуючи про складний світ навколо. Але для Орисі та Олега тепер головним залишалося те, що вони разом і можуть робити цей світ трохи кращим.

День у Вовчанську закінчився, але відчуття спокою і корисності залишалося з ними. Навіть буденність, навіть сирена, навіть турботи — все це стало частиною життя, яке вони створювали разом