Глава 13

Ранок у Вовчанську почався тихо, але з відчуттям буденної напруги. Промені сонця проникали крізь штори, розфарбовуючи кімнату теплим світлом. Для Орисі цей день був робочим: вона прокинулася, швидко вдягла охайний одяг, перевірила сумку і вирушила до кафе, де вже чекали перші відвідувачі.

— Доброго ранку, Орисю! — привітав її постійний клієнт, заходячи до кафе.
— Доброго! — усміхнулася вона, відчуваючи, як тепло ранку переплітається з ароматом свіжої кави.

Буденність Вовчанська проявлялася у дрібницях: дзвін дверей магазину, сміх дітей у дворі, шум машин, розмова сусідів на лавках. Іноді здалеку пролунув глухий звук сирени — нагадування, що світ за межами міста все ще небезпечний. Орисі завжди трохи стискалося серце від цього звуку, але вона навчилася сприймати його як частину повсякденного життя.

Тим часом Олег уже був на ногах. Разом із побратимами — Андрієм, Тарасом та Глібом — він займався волонтерською роботою. Сьогодні вони перевіряли вантаж із медикаментами та продуктами для військових, складали пакунки й організовували маршрути доставки. Кожен рух Олега був сповнений точності й турботи: він знав, що ці дрібниці можуть врятувати життя на передовій.

— Переконайтеся, що ліки підписані правильно, — сказав він, перевіряючи коробки. — І ще раз пройдемося по списку адрес.

Сирена пролунала вдруге, і всі на мить завмерли, слухаючи протяжний звук, який нагадував про втрати, про тих, хто не повернувся. Але вони продовжили роботу, розуміючи, що сьогодні вони роблять маленькі чудеса — допомагають жити іншим, навіть якщо самі не можуть змінити всього світу.

Орися в кафе зустрічала нових відвідувачів, сміялася з дітьми, що просили пиріжки, та підтримувала стареньких постійних клієнтів. Сирена ледь чутно проходила крізь вікна, додаючи відчуття реальності й тендітності життя, але ніхто не дозволяв їй затьмарити буденний ритм.

Коли настав вечір, Орисі закінчила роботу, прибрала столи і вийшла на вулицю. Там її чекав Олег із букетом свіжих квітів. Він усміхнувся, побачивши її втомлене, але щасливе обличчя.

— Привіт, — сказав він тихо. — Це для тебе.
— Для мене? — здивовано запитала Орисю, але серце її радісно забилося.
— Так, — відповів Олег. — Просто хотів зустріти тебе після роботи.

Вони стояли на трамвайній зупинці, де шелестіли дерева й долинав легкий вечірній вітер. Сирена пролунала вдруге, але замість страху вони відчули вдячність за момент спокою, який мали зараз.

— Ти робиш життя міста світлішим, — сказав Олег, стискаючи її руку. — Твоя робота теж важлива.
Орися притиснулася до нього. Вечірній Вовчанськ продовжував своє повсякденне життя: хтось поспішав додому, десь сміявся дитячий голос, старенькі розповідали історії на лавках. І навіть сирена, яка іноді прорізала місто, не могла затьмарити тепла, що панувало між ними.

Цей день, сповнений буденності, втрат, турботи і маленьких радощів, став ще одним доказом того, що життя продовжується. І навіть у складних обставинах любов і підтримка можуть давати сили рухатися вперед.