Глава 12

Ранок у Вовчанську почався тихо, але з відчуттям майбутньої напруги. Промені сонця повільно пробивалися крізь штори, розфарбовуючи кімнату теплими відтінками. Для Орисі цей день був робочим. Вона прокинулася рано, вдягла охайний, зручний одяг і перевірила сумку: ключі, гаманець, блокнот для заміток і легкий перекус.

Кава у кафе вже чекала на перших відвідувачів, випічка була свіжа, столи чисті. Орисю відразу поглинула робота: замовлення, приготування кави, усмішки клієнтам і невеличкі розмови. Буденність Вовчанська — дзвін дверей магазинів, сміх дітей, шум машин — перепліталася з сиренами, що зрідка прорізали спокій ранку. Кожна сирена нагадувала про небезпеку зовні, але для Орисі це було частиною життя — вона навчилася приймати її як фон, що не затьмарює щоденних радощів.

Тим часом Олег мав вихідний. Він прокинувся без поспіху, зробив собі каву та вийшов на балкон. Сирена пролунала здалеку, і він на секунду завмер, слухаючи її протяжний звук. Це був звук втрат, небезпек і тих, хто зараз далеко на передовій. Але він не дозволяв страху його охопити — день для відпочинку й маленьких радощів.

Олег прогулявся містом, привітав сусідів, допоміг літній жінці нести покупки, посміхнувся дітям, які гралися у дворі, і спостерігав за буденним життям Вовчанська. Його вихідний був простим, але сповненим сенсу — навіть маленькі добрі справи важливі.

У кафе Орисі робота йшла своїм ходом. Вона помічала контраст: життя звичайних людей триває, а хтось, як Олег і його побратими, щодня допомагає військовим, організовує вантажі і перевіряє запаси. Це давало їй відчуття причетності до чогось більшого, навіть якщо її власний внесок обмежувався теплом, усмішкою та кавою для містян.

Вечір наближався. Орисі закінчила роботу в кафе, прибрала столи, зібрала залишки випічки і вийшла на вулицю. Саме тоді Олег стояв біля кафе з букетом свіжих квітів у руках. Його очі світилися теплом, посмішка розтоплювала втому дня.

— Привіт, — промовив він тихо. — Це для тебе.
— Для мене? — здивувалася Орисі, але серце її радісно забилося.
— Так, — відповів Олег. — Просто хотів зустріти тебе після роботи і нагадати, як сильно ти мені дорога.

Вони стояли на вулиці, і вдруге сирена пройшла через місто. Але замість страху вони відчули вдячність за спільний момент спокою.

— Твоя робота теж важлива, — сказав Олег, стискаючи її руку. — Ти робиш життя міста світлішим.
Орися притиснулася до нього. У цей вечір, серед тихої вулиці Вовчанська, запаху квітів і легкого вечірнього вітру, вони зрозуміли: навіть буденність, сирени і небезпеки не можуть затьмарити тепла і любові, які вони відчувають одне до одного.