Глава 11

Ранок у Вовчанську почався тихо, але повітря було наповнене особливим відчуттям напруженості. Сонце повільно піднімалося над дахами будинків, розфарбовуючи місто золотистими променями.

Для Орисі цей день був робочим. Вона прокинулася, швидко вдягнула охайний одяг і перевірила сумку. Кава в кафе вже чекала на перших відвідувачів, випічка була свіжа, а столи чисті. Кожен її рух був чітким і впевненим: прийом замовлень, приготування напоїв, усмішки для відвідувачів.

— Доброго ранку, Орисю! — привітав її постійний клієнт, заходячи до кафе.
— Доброго! — відповіла вона, відчуваючи тепло ранкових дрібниць.

Сирена пролунала здалеку, нагадуючи про те, що зовнішній світ не завжди безпечний. Орисі завжди було важко чути цей звук, але вона навчилася сприймати його як частину реальності Вовчанська, яка не затьмарює, а нагадує цінувати моменти спокою.

В той час Олег мав вихідний. Він прокинувся без поспіху, зробив каву і вийшов на балкон, слухаючи місто. Сирена теж ледь чутно прорізала ранкову тишу, і Олег зупинився на хвилину, щоб подумати про тих, хто зараз далеко — на передовій. Потім він вирішив прогулятися містом, допомогти сусідам і побачити буденне життя Вовчанська.

— Сьогодні день для себе… і трохи для Орисі, — подумав він, йдучи по тротуарах, де старенькі люди посміхалися йому, діти гралися в калюжах, а хтось поспішав на роботу.

Орисі робота йшла своєю чергою: кава для клієнтів, підбадьорення усмішкою, невеличкі розмови, дрібні радості і турботи міста. Вона помічала, як сирена нагадує про небезпеку, але також про цінність спокою та кожного прожитого дня.

Коли настав вечір, Орисі закінчила роботу в кафе і вийшла на вулицю, трохи втомлена, але щаслива від продуктивного дня. Саме тоді Олег стояв біля кафе з букетом свіжих квітів у руках. Він помітив Орисю і посміхнувся:

— Привіт, — промовив він м’яко. — Для тебе.

Орися прийняла квіти, вдихнула їхній аромат і посміхнулася:
— Дякую, це дуже мило.

Сирена пролунала вдруге десь у місті, і вони обидва зупинилися на секунду, слухаючи звук, що нагадує про реальність. Але замість страху вони відчули вдячність за момент спокою, що вони мають зараз.

Вони пішли разом, обговорюючи день: Орисю розповідала про клієнтів, жарти і буденні дрібниці в кафе, а Олег — про свої прогулянки, допомогу сусідам і спостереження за містом.

— Твоя робота теж важлива, — сказав він, стискаючи її руку. — Ти робиш місто світлішим кожного дня.

Вечірній Вовчанськ продовжував своє повсякденне життя: сміх дітей, дзвінок дверей магазину, шелест вітру. І навіть сирена не могла затьмарити тепла, яке панувало між ними. Для Орисі і Олега цей день став ще одним доказом того, що навіть у буденності, серед втрат і небезпек, можна знаходити надію, любов і сили для життя.