Глава 10

Ранок у Вовчанську починався повільно. Сонце злегка торкалося дахів будинків, а місто прокидалося у власному ритмі: хтось поспішав на роботу, діти йшли до школи, літні люди спостерігали за світом з лавок.

Для Орисі це був вихідний. Вона дозволила собі повільно прокинутися, лежачи у ліжку та слухаючи, як місто оживає. Не потрібно було поспішати на роботу, обслуговувати клієнтів або турбуватися про замовлення. Вона вдихала свіже повітря і відчувала спокій, якого так часто бракувало у будні.

— День для себе… і трохи для Олега, — усміхнулася вона, потягуючись і виходячи на кухню.

Там її чекав аромат свіжого чаю. Орисі було приємно спостерігати за дрібними ритуалами ранку: чай, блокнот із записами, думки про місто. Вона планувала провести день спокійно: прогулянка парком, невелика зустріч із друзями і час для себе.

В цей час Олег із Андрієм, Тарасом та Глібом уже були на черговій волонтерській поїздці. Вантажівка була заповнена коробками з медикаментами, теплими речами, продуктами та аптечками. Вони перевіряли списки, уточнювали маршрути і завантажували останні пакунки.

— Всі готові? — запитав Олег, дивлячись на побратимів.
— Так, — кивнули Андрій і Тарас. — Їдемо.

Їхня робота була виснажливою, але надзвичайно важливою. Під час поїздки Олег думав про тих, хто зараз на передовій, про побратимів, що залишилися там, і про тих, хто вже не повернеться. Його металевий протез, який став частиною тіла і символом втрат, нагадував, що кожна поїздка — це пам’ять і відповідальність.

— Ми допомагаємо їм вижити, — прошепотів Олег собі, — а разом із тим зберігаємо пам’ять про тих, кого більше немає.

Тим часом Орисі вирішила прогулятися містом. Вулиці Вовчанська були сповнені звичних турбот: старенькі несуть воду з криниць, діти грають у калюжах, молодь поспішає на роботу. Вона відчувала контраст між буденністю мешканців і тим, чим займається Олег — допомогою військовим.

— Скільки сили в цих людей, — думала Орисі, спостерігаючи за жінкою з важкими сумками, — і вони продовжують жити, навіть коли світ навколо розбитий.

Олег і його побратими вже розвантажували вантажівку на першій частині маршруту — військовій частині, де солдати отримували медикаменти, теплі речі, їжу і аптечки. Командир підходив до кожної коробки, перевіряв вміст і дякував волонтерам.

— Дякуємо вам, — сказав один із солдатів, беручи аптечку. — Це важлива підтримка.

Олег відчував, як його серце стискається від спогадів і відчуття відповідальності. Кожна коробка була не просто вантажем, а частиною їхньої пам’яті, їхньої надії, їхнього життя.

Після кількох годин поїздки вони повернулися до Вовчанська. Олег був втомлений, але щасливий. Він згадав Орисю і її вихідний, її спокій і тепло, яке вона дарує місту та людям навколо себе.

— Сьогодні твій день, — сказав він, коли вони сіли разом за столом. — А я робив те, що міг для тих, хто там.

Орися взяла його за руку:
— І це теж важливо. Твоя робота, моя буденність — ми разом робимо місто живим, допомагаємо людям, і кожен день має сенс.

Вечір у Вовчанську був тихим. Місто продовжувало своє повсякденне життя: десь сміявся дитячий голос, десь відлунював дзвінок від дверей у магазині. Але для Орисі і Олега цей день став ще одним доказом того, що навіть у буденності і серед втрат можна знаходити надію, силу і любов.