Глава 9

Ранок у Вовчанську був тихим і спокійним. Сонце повільно піднімалося над дахами будинків, освітлюючи калюжі після нічного дощу та розфарбовуючи місто теплими кольорами. На вулицях можна було побачити поодиноких мешканців, які поспішали на роботу, діти йшли до школи, а літні люди сиділи на лавках, обмінюючись новинами та спостерігаючи за світом.

Але для Орисі цей день був особливим — вихідний. Не потрібно було готувати каву для відвідувачів, зустрічати клієнтів або поспішати з доставкою замовлень. Вона дозволила собі довго лежати у ліжку, слухаючи, як місто прокидається, і вдихати свіже ранкове повітря.

— Сьогодні день для себе, — подумала вона, усміхаючись, — і трохи для Олега.

Вона повільно підвелася, зробила легку розтяжку, заглянула у дзеркало і вдихнула глибоко. Потім на кухні приготувала собі чай із медом і свіжою м’ятою. Кожен ковток був як маленький ритуал спокою. Вихідний дав можливість зупинитися і просто бути, відчути місто, яке прокидається, не поспішаючи, не турбуючись про графіки та обов’язки.

В цей час Олег із Андрієм, Тарасом та Глібом уже були на черговій волонтерській поїздці. Вантажівка була заповнена коробками з медикаментами, теплими речами і продуктами для військових. Вони перевіряли списки, маршрути, коригували порядок розподілу допомоги. Кожна поїздка була важливою, кожен пакет — потенційно рятував життя.

— Добре, що ти вдома, Орисю, — подумав Олег, коли сідав у кабіну вантажівки. — Ще один день роботи, але ми робимо потрібну справу.

Орися тим часом вирішила прогулятися містом. Вулиці Вовчанська були наповнені буденністю: продавці на базарі викладали овочі та фрукти, запах свіжого хліба змішувався з ароматом сирого повітря, діти гралися на тротуарах, сміх лунав між старими будинками. Вона помічала все — дрібні радощі та труднощі людей, які живуть тут щодня, без допомоги волонтерів.

— Скільки сили і терпіння в них, — думала Орисю, дивлячись на стареньку жінку, що несла відро води, і на дітей, що гралися в калюжах. — І вони продовжують жити, навіть коли світ навколо розбитий.

Вона зайшла до невеликого парку, сіла на лавку і витягла блокнот. Писати — це був її спосіб відпочити і зберегти думки. Вона записувала маленькі історії міста, спостерігала за людьми, слухала вітер у деревах, що шелестіли над головою.

Опівдні вона повернулася додому, приготувала легкий обід і знову сіла біля вікна. Телефон тихо сповістив повідомлення від Олега: «Перший пункт маршруту пройдений, все добре. Думаю про тебе.» Усмішка з’явилася на обличчі Орисі. Вона відчула тепло його думок навіть здалеку.

Ввечері Олег і побратими повернулися після поїздки. Вантажівка була порожня, але серця їхніх волонтерів були сповнені спокою і задоволення. Олег сів поруч із Орисею, обійняв її, і вони довго мовчки дивилися на вечірній Вовчанськ. Місто все ще було живим, наповненим буденними турботами і дрібними радощами.

— Сьогодні ти мала вихідний, — сказав Олег, — але твоя присутність, твоя турбота, навіть у спокої, робить місто світлішим.

Орися притиснулася до нього:
— А ти робиш його кращим для тих, хто зараз далеко. Ми обидва допомагаємо, хоч і по-різному.

У вечірньому Вовчанську, серед звуків вітру, сміху дітей і тихого шепоту міста, вони відчули: навіть маленькі дії, буденні чи великі, рятують і дають надію. І навіть вихідний може стати важливим, якщо провести його, спостерігаючи, люблячи і відчуваючи життя навколо.