Глава 7

           Допомога тим, хто на передовій

Ранок у Вовчанську був прохолодним і тихим, але повітря вже тріпотіло від життя. Вулиці міста ще не заповнилися людьми, лише де-не-де пробігали діти до школи, а на базарі готували прилавки до продажу.

Орися прокинулася, відчуваючи легкий аромат свіжозвареної кави, що ще з вечора залишився на кухні. Вона знала: сьогодні Олег і його побратими — Андрій, Тарас і Гліб — відправляються на волонтерську допомогу військовим. Ці поїздки були для них важливі, але завжди виснажливі.

— Гарного дня, — подумки промовила вона, заглядаючи у вікно. — Бережи себе, Олеге.

У вантажівці вже чекали коробки з медикаментами, бинтами, аптечками, їжею та теплими речами. Кожен предмет був розподілений за призначенням. Олег перевіряв списки адрес і потреб конкретних підрозділів. Він знав, що від їхньої точності залежить життя людей.

— Всі готові? — запитав він.
— Так, — кивнули побратими. — Жодної помилки, все перевірено.

Вони рушили містом, яке здавалося одночасно живим і мовчазним. Вулиці Вовчанська несли сліди минулої війни: обгорілі будинки, пошкоджені дахи, порожні подвір’я. Але водночас у кожній усмішці зустрічних мешканців відчувався дух стійкості.

Першою була частина місцевої військової частини. Солдати зустріли їх з вдячністю. Деякі поверталися з передової, втомлені і зосереджені, інші щойно приїхали для ротації. Олег і його побратими розвантажили коробки, розподіляючи медикаменти, продукти та теплі речі.

— Щиро дякуємо вам, — промовив командир, беручи одну з коробок. — Це допомога, яку неможливо переоцінити.

Олег відчував, як серце стискається від того, що кожна коробка — це не просто вантаж, а життя солдатів, їхній захист і підтримка. Він думав про побратимів, які не повернулися, і про тих, хто зараз стоїть на передовій. Кожен пакет, кожна аптечка — маленька частина пам’яті про них.

Після першої частини маршруту вони поїхали в інший підрозділ. Там солдати сиділи під відкритим небом, переглядаючи карти та перевіряючи спорядження. Діти військових отримували іграшки і теплі речі, а Олег разом із Андрієм допомагав у розвантаженні продуктів та аптечок.

— Бачиш, — сказав Андрій, — вони повертаються додому не з порожніми руками. Ми робимо різницю.
— Так, — тихо відповів Олег, — але іноді мені здається, що ми лише намагаємося заглушити тишу після втрат.

Його слова залишилися без відповіді. Побратими знали: кожен із них несе свою пам’ять і біль. Але разом вони робили свою справу: допомагали тим, хто зараз на фронті, і тим, хто повернеться, але вже не буде тим самим.

Після кількох годин поїздки вони повернулися у Вовчанськ. Вантажівка порожня, але серця були сповнені теплом і тишею задоволення. Олег сів на порозі, дивлячись на місто, і відчув, що навіть серед руїн і втрат можна творити добро.

Вечір у квартирі був тихим. Орися приготувала вечерю, але мовчала, чекаючи, поки він розповість про день. Коли Олег нарешті сів за стіл, він довго мовчав, згадуючи обличчя солдатів, які отримали допомогу, і тих, хто вже не повернеться.

— Сьогодні був непростий день, — нарешті промовив він. — Але важливий. Ми допомагаємо не тільки тим, хто на передовій, а й собі. Ми зберігаємо пам’ять і робимо так, щоб втрати не були марними.

Орися взяла його за руку:
— Ти зробив величезне. І ти не один. Я поруч. Ми разом.

У цьому вечорі, серед тиші Вовчанська, серед ароматів вечері та теплого світла лампи, вони обидва відчули: навіть у світі після втрат і руїн можна знайти надію, можна творити добро і любити життя.