Глава 6

Ранок у Вовчанську приходив поступово. Сонце повільно піднімалося над дахами старих будинків, освітлюючи тріщини на фасадах і роблячи бруківку на вулицях золотистою. Місто ще спало, лише поодинокі прохожі поспішали на роботу, а в повітрі відчувався запах свіжозвареної кави і свіжої випічки з маленьких кухонь.

Орися прокинулася першою. Вона відчула м’яке тепло променів, що просочувалися крізь штори, і на мить дозволила собі просто вдихнути цей спокій. Телефон на столі подавав легкий сигнал — повідомлення від Олега:
«Сьогодні вихідний. Але пакую речі для волонтерської поїздки. Думками з тобою.»

Вона посміхнулася, відчуваючи радість і водночас легке хвилювання. Для Орисі цей ранок був звичайним, але водночас важливим — вона працювала в маленькому, затишному кафе, де кожен день був сповнений життя, тепла і простих радощів.

— Доброго ранку! — пролунало знайоме привітання бариста, коли вона переступила поріг.
— Доброго! Кава вже готова? — відповіла Орися, усміхаючись і відчуваючи, як повільно зникає ранкова сонливість.

Вона почала готуватися до робочого дня. На столі акуратно розкладала чашки, серветки, столові прибори, виставляла свіжі булочки й тістечка на полиці. Кожен рух був впевненим, відточеним, майже ритуальним. У цих дрібницях вона знаходила спокій.

Перші відвідувачі з’явилися разом із першим шумом міста: молоді студенти, що поспішали на заняття, літні люди, які вже звикли випити каву перед прогулянкою, і кілька робітників, що шукали момент відпочинку перед початком дня. Орися вітала їх тепло, допомагала вибрати напої і частувала свіжими десертами.

Тим часом Олег уже разом із Андрієм, Тарасом та Глібом пакував коробки для чергової волонтерської поїздки. Медикаменти, ковдри, дитячі речі — все було складено акуратно, перевірено списки, розподілено вантаж. Хлопці працювали злагоджено: кожен знав свою роль і був готовий до довгого дня.

— Все перевірено, — сказав Андрій, закриваючи останню коробку. — Можемо вирушати.
— Добре, — кивнув Олег. — День буде важким, але ми зробимо його корисним для тих, хто чекає.

Він на мить зупинився, глянув у вікно. Місто прокидалося: де-не-де голоси дітей, що йшли до школи, легкий гуркіт автомобілів і шелест листя під ногами. Серед руїн Вовчанська це було дивне поєднання тиші і життя.

Вона помітила його повідомлення на телефоні і трохи хвилювалася. Але думка, що він робить добро, заспокоювала її. Вона знала: навіть коли він далеко, його серце завжди поруч.

— Бережи себе, Олеге, — подумки сказала Орисі, — і нехай цей день принесе комусь хоч трішки радості.

Коли перші промені сонця освітлювали їхній будинок, Олег із побратимами вже виїхав із двору. Їхня поїздка мала стати не просто виконанням обов’язку — це був день допомоги тим, хто найбільше цього потребував, день маленьких перемог і надії, яку вони приносили людям.

У кафе Орисі клієнти вже сміялися і жваво спілкувалися, і хоча місто носило шрами війни, життя продовжувалося. У цьому контрасті — між болем і повсякденням, руїнами і теплом, — вона відчувала силу моменту: навіть серед втрат і руйнувань можна знаходити красу і радість, можна творити своє життя, крок за кроком.

Ранок у Вовчанську тривав, і кожна дрібниця — запах кави, посмішка відвідувача, важкий крок волонтера по порожніх вулицях — нагадувала їм, що життя йде далі, і що надія завжди поруч, якщо триматися разом.