Глава 5

Вечір у Вовчанську поступово ставав глибоким і тихим. Місяць повільно піднімався над дахами, освітлюючи вулиці м’яким сріблястим світлом. У квартирі Олега та Орисі панувала спокійна тиша. Марія вже пішла, лишивши їх удвох — і саме ця тиша дозволила Олегу заглибитись у власні думки.

Він сів на диван, відчуваючи втому у всіх м’язах, а в голові спливали обличчя побратимів, яких він втратив. Їхні голоси, сміх і жарти, що лунали в останні хвилини перед боєм, тепер відлунювали як привиди. Він відчував провину і втому, але одночасно — потребу продовжувати жити і допомагати.

— Вони б хотіли, щоб я робив це, — прошепотів Олег, вдивляючись у темряву. — Щоб допомагав тим, хто ще тут, хто потребує.

Орися сіла поруч, поклала руку на його плече і обережно торкнулася його протеза:
— Я знаю. І ти робиш правильно. Ти не один. Ми разом.

Її слова мали силу, яку не можна виміряти. Вони зупиняли бурю спогадів на мить, давали відчуття, що втрати можна пережити, якщо поруч є людина, яка тримає твою руку.

— Я просто… іноді боюся, що пам’ять про них розчиниться, — тихо зізнався Олег.
— Ні, — прошепотіла Орися, притискаючи його до себе. — Ти пам’ятаєш. І твої дії — це теж пам’ять. Те, що ти робиш для інших, живе через тебе.

Вони сиділи так довго, поки ніч не стала ще темнішою, а у серцях залишався тихий спокій. Звуки міста були далеко, але навіть вони не могли затьмарити того тепла, яке розлилося по квартирі.

Після короткого мовчання Олег зітхнув і посміхнувся, хоч і сумно:
— Завтра знову поїздка. Але… я знаю, що все має сенс. Бо якщо не ми — хто?

Орися взяла його за руку:
— І ми разом. Це найголовніше. Навіть серед втрат і руїн, ми будуємо наше життя.