Глава 4

Над Вовчанськом опустилася тиха ніч. Місяць відбивався на зруйнованих дахах і порожніх вулицях, додаючи місту відтінку сумної краси. Для Олега день був довгим і виснажливим. Волонтерська поїздка з Андрієм, Тарасом і Глібом пройшла непросто: доводилося обходити зруйновані вулиці, перевіряти адреси, переносити важкі коробки і дивитися в очі людям, яким важко було посміхатися після того, що вони пережили.

Коли вантажівка повернулася у двір, Олег витер піт з чола і глибоко вдихнув нічне повітря. Він відчував втому у кожному м’язі, але в серці відчував тепло від того, що сьогодні вони допомогли людям, які так цього потребували.

— Добре, що вдома чекає Орися, — пробурмотів він сам до себе, знімаючи рюкзак і дивлячись на свій металевий протез, що блищав у світлі ліхтаря. — Завжди підтримка поруч.

У квартирі Орися і Марія сиділи за столом, пили чай і сміялися з невеликих історій дня.

— І ти не уявляєш, скільки людей сьогодні зазирали до кафе, — розповідала Орися. — Дехто просто хотів трохи поговорити, хтось — посидіти у тиші, а хтось — поділитися сміхом.

Марія підняла брови:
— Справжнє життя триває, навіть коли зовні все здається важким. І це прекрасно.

В цей момент пролунало тихе постукування у двері. Орися відкрила — на порозі стояв Олег, трохи запорошений, але усміхнений.

— Привіт, — сказав він, обіймаючи Орисю. — День був непростий.

Вона впустила його всередину. Марія трохи відійшла, посміхаючись, даючи їм можливість бути наодинці.

— Розкажеш? — тихо спитала Орися, ведучи його до дивана.

Олег присів, важко видихаючи.
— Ми доставили все, — почав він, — але дивитися на людей, що втратили свої домівки, на дітей, що не можуть посміхнутися через страх… Це б’є прямо в серце. Але разом із тим, бачити, як вони отримують допомогу, як світло маленької надії запалюється в очах — це і є сенс.

Орися взяла його руку, відчуваючи, як він наповнюється емоціями і водночас виснаженням.
— Ти робиш важливу справу, Олег. І я пишаюся тобою.

— І ти мене підтримуєш. Це теж допомагає, — сказав він, стискаючи її пальці. — Дякую, що ти є поруч.

Марія, спостерігаючи з боку, усміхнулася:
— Ви чудова пара. І Вовчанськ, хоч він і поранений, виглядає тепліше, коли ви разом.

Вечір опускався глибше. Вони сиділи разом, обговорювали день, ділилися емоціями. Для Олега це був момент спокою після втрат, для Орисі — нагадування, що навіть у місті, яке зазнало стільки руйнувань, можна знайти тепло, підтримку і надію.

І саме в ці миті вони відчували, що втрати і біль — не причина зупинятися. Життя триває, і вони творять його разом, крок за кроком, у своєму Вовчанську.