Глава 3

Вечір у Вовчанську опустився м’яким туманом. Вулиці, що вдень були сповнені руху, тепер поступово пустішали. Світло ліхтарів відбивалося на тріщинах старих фасадів, наводячи місту особливу, трохи сумну красу.

Орися повернулася додому після довгого дня в кафе. Вона зняла пальто, повісила сумку, затамувавши подих від легкого втомленого задоволення: день був насиченим, але спокійним. Поки вона розкладала речі на столі, пролунало тихе постукування у двері.

— Хто це може бути так пізно? — подумала Орися, підходячи до дверей.

Відчинивши, вона побачила Марію — її стару подругу, яка завжди вміла приносити тепло навіть у важкі дні. Марія зайшла всередину, обійняла Орисю і весело вигукнула:

— Привіт! Я так сумувала за тобою!

Орися усміхнулася, відчуваючи, як напруга дня поступово розчиняється:

— Привіт! Заходь, будь ласка. Як твої справи?

Марія кинула сумку на диван і сіла поруч. Вона мала ту легку, невимушену енергію, яка завжди знімала будь-яку тривогу.

— Все добре, — сказала Марія, — але я хотіла побачити тебе, поговорити, посміятися. І, звичайно, почути про твої новини. Як там Олег?

Орися присіла поруч, відчуваючи тепло дружби. Вона розповіла про день, про кафе, про маленькі радощі, які зустрічали її клієнти, і про повідомлення від Олега.

— Він весь день був із побратимами на волонтерстві, — сказала вона, — допомагали людям, що лишилися у Вовчанську після бойових дій. І знаєш, це так важливо… навіть після того, що пережили вони, Олег не зупиняється.

Марія кивнула, уважно слухаючи, і доторкнулася до плеча Орисі:

— Ти щаслива, що він поруч, так? — тихо запитала вона.

— Дуже щаслива, — відповіла Орися, — хоча іноді й важко. Але я знаю, що ми разом, і це головне.

Вони обговорювали всі дрібниці: кафе, місто, людей, яких допомагають Олег і його побратими. Марія принесла з собою невеличкі солодощі, і вони разом пили чай, сміялися і згадували минуле. Вечір став тихим острівцем спокою серед шумного, понівеченого міста.

Через вікно видно, як на вулицях Вовчанська ще рухаються одиночні фігури, а в їхньому домі панував затишок і тепло. І навіть коли зовні місто залишалося пораненим, у цій квартирі було місце для дружби, радості і надії на краще.

— Я так рада, що ти тут, — прошепотіла Орися, дивлячись на Марію.
— І я рада бути тут, — усміхнулася Марія. — І, знаєш, Олег — справжній герой. Ти маєш за кого триматися.

Орися відчула легку хвилю радості. Навіть у Вовчанську, серед руїн і спогадів, вони знаходили своє маленьке щастя.