Глава 2

День буденності

Ранок у Вовчанську був особливим. Місто прокидалося повільно, наче обережно після важкого сну, а його вулиці ще не зовсім позбулися слідів руйнувань. В обіймах цих вулиць Орися розпочинала свій день у маленькому, але затишному кафе, де запах свіжозмеленої кави змішувався із ароматом випічки. Кожна ранкова хвиля життя міста тут відчувалася особливо: хтось поспішав на роботу, хтось намагався знайти спокій у чашці гарячої кави, а діти, що пробігали двором, відкидали тінь на розбиті вулиці.

Орися вдихнула запахи і відчула, як у грудях розливається тепло. Робота в кафе давала їй відчуття стабільності. Тут не було пострілів, не було сирен, не було тих руйнівних образів, що постійно крутяться в думках Олега.

— Доброго ранку, Орися! — вигукнув бариста, коли вона увійшла на кухню.
— Доброго! Кава вже вариться? — посміхнулася вона, швидко знімаючи пальто.

Вона почала підготовку: розставляла чашки, перевіряла свіжу випічку, розкладала серветки. Її рухи були впевненими, майже автоматичними, але в кожному руху була турбота — і про клієнтів, і про атмосферу кафе, і про власний спокій.

— Сьогодні, здається, багато людей, — подумала вона, готуючи першу порцію капучіно.
— А може, це добре, — підказала сама собі. — Значить, місто живе.

Тим часом на іншому кінці Вовчанська Олег з побратимами — Андрієм, Тарасом і Глібом — готувалися до ще однієї волонтерської поїздки. Вантажівка стояла на подвір’ї, а хлопці перевіряли коробки з гуманітарною допомогою: медикаменти, консерви, ковдри, дитячі речі. Кожен предмет був важливим, кожна коробка — часткою турботи, яку вони несли людям.

— Андрій, перевірив усі документи та списки адрес? — запитав Олег, переглядаючи план маршруту.
— Так, усе на місці, — відповів Андрій. — Сьогодні відвідаємо три райони. Там, де найбільше потребують допомоги.

Тарас, трохи сміючись, намагався підняти настрій усім:
— Ну що, хлопці, Вовчанськ отримає трохи тепла від нас.
Гліб лише кивнув, але в його очах було видно, що він усвідомлює серйозність роботи. Вони не просто доставляли вантаж — вони приносили людям надію, навіть у тих руїнах, що залишилися після боїв.

Поки Орися обслуговувала клієнтів, вона помічала їхні дрібні радості: хтось посміхався через чай або десерт, хтось зупинявся на хвилину від повсякденної метушні. І в цих маленьких радощах вона знаходила власний спокій, адже навіть серед руїн міста люди намагалися жити.

На коротку мить вона подивилася на телефон. Повідомлення від Олега:

“Все готово. Скоро вирушаємо. Думками з тобою.”

Вона посміхнулася і відчула теплоту, яка розлилася по серцю. Його слова були легкі, але містили всю глибину турботи і любові. Вона знала, що десь там, серед зруйнованих вулиць Вовчанська, він робить щось важливе — для людей, для тих, кого війна залишила без захисту.

На вулицях Вовчанська Олег і його побратими рушили у дорогу. Руїни старих будинків, порожні подвір’я, обпечені стіни нагадували про минуле, але хлопці несли у місто надію. Кожна коробка, кожен крок по розбитих вулицях був знаком того, що життя продовжується.

І хоча Олег згадував своїх побратимів, яких втратив, і відчував вагу втрат, він знав: вони роблять правильну справу. А Орисина турбота, її щоденна присутність у кафе, її посмішки та слова підтримки давали йому сили продовжувати.

Вони жили у Вовчанську. Місто, яке здавалося пораненим, стало їхнім домом, їхнім життям, і водночас нагадуванням про втрати. І все ж серед руїн виростав новий день, і з ним — нова надія, яку вони творили власними руками