Глава 1

                  РАНОК У ВОВЧАНСЬКУ

Ранок у Вовчанську був тихим. Так тихо, що здавалося, ніби саме місто затамувало подих, прислухаючись до себе. Але в цій тиші відчувалася напруга, яка тягнулася крізь штори старих будинків, крізь тріщини на стінах, крізь кожен звук, що долинав із порожніх дворів. Ніхто не сміявся, ніхто не співав, але світло, що проникало крізь бруднуваті штори їхньої квартири на другому поверсі старого будинку, здавалося живим — воно обережно пробивалося крізь зимовий сутінок, ніби намагаючись зігріти серце, яке давно вчилося жити в холоді.

Олег сидів біля вікна, його металевий протез холодно блищав на світлі. Руки, які завжди були точними й впевненими, цього ранку здавалося, обтяжені спогадами. Погляд його блукав по вулицях, але не помічав нічого конкретного — лише тіні минулого, що тягнулися крізь сніг і крижаний ранок. Він відчував себе одночасно присутнім і відсутнім, як лист, що понесе вітер, але не знає, куди впаде.

Орися прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона тихо сіла на край ліжка, спостерігаючи його. Очі Олега були втомленими, але ще світліли у присмерку, що просочував кімнату. Вона знала: ніч була важкою, і сон не приніс відпочинку.

— Знову снилося? — тихо запитала вона, простягаючи руку.

Олег мовчав. Він провів долонею по протезу, немов намагався стерти невидимий пил з його поверхні, але розум розумів: це не пил. Це спогади, які ніколи не відпустять.

— Бачив хлопців… тих, з якими служив у Вовчанську, — нарешті промовив він. — Повернувся тільки я.

Його голос був глухий, як звук металу, що впав у темну воду. Орися обережно стиснула його пальці: вона знала, що ці слова даються йому важко.

— Ти не винен, — сказала вона тихо, але твердо, як відгомін старого обіцянки, яку вони давали один одному у найтемніші часи.

Олег глянув на неї. Його очі були сумними, але живими:

— А хто ж винен? — шепотів він. — Ми сиділи у бліндажах, сміялися, жартували, планували, що після ротації підемо в бар. А потім… тільки спалах. І тиша. Я не встиг навіть зрозуміти, як опинився серед уламків. Вовчанськ… він тоді був ще живим містом. А тепер я бачу його тільки у спогадах — зруйновані вулиці, порожні подвір’я, обпалені хати… І обличчя тих, кого вже немає.

Вона не відпускала його руки.

— Ти живий. І ти пам’ятаєш їх. Це теж важливо. Бо іноді найстрашніше — забути.

Він заплющив очі. У його пам’яті оживали імена, голоси, погляди, яких ніколи не повернути. Він відчував, як тягнуться руки, як хтось хапає його за серце, не даючи відпустити. Вовчанськ забрав у нього більше, ніж ногу — він забрав частину душі, яку не може повернути ні одне лікування, ні один протез.

— Я мушу робити більше, — сказав він, підводячись. — Для них. Для тих, хто ще там. Для тих, хто повернеться, але вже не буде тим самим.

Орися поклала голову на його плече:

— А я буду поруч. Завжди. Навіть коли здаватиметься, що сил немає. Бо ми тепер одне ціле.

Він посміхнувся, сумно, але щиро.

— Тоді, можливо, і справді є сенс у цьому житті, — прошепотів він.

За вікном місто повільно прокидалося. Десь хтось переходив вулицю з сумкою продуктів, деякі діти гралися на крижинах і снігу, інші лагодили дахи, фасади і труби. Руїни були всюди — але поміж ними проростало життя. І саме це нагадувало Олегу, що навіть після болю і втрат можна будувати нове.

Він згадував, як ходив Вовчанськом до війни: базар, запах хліба, дитячий сміх, стук металу у майстернях, крики на футбольному полі, що завжди лунали по суботах. Місто було живе, а тепер залишилися лише уламки — каміння, обгорілі балки, порожні двері. Кожен крок крізь нього залишав слід у пам’яті, і він ішов ними, ніби читаючи історію життя, яке не можна переписати.

Орися дивилася на нього. Вона відчувала його біль і водночас віру, що можна починати знову. Розмови про втрати та виживання стали їхнім новим ритуалом. Вони не могли змінити минуле, але могли будувати теперішнє.

— Пам’ятаєш наш перший ранок після повернення? — тихо запитала вона.
— Як можна забути? — усміхнувся він крізь сум. — Ми просто сиділи і дивилися на місто, яке стало іншим, і на себе, які стали іншими.

Ті зміни не відбувалися миттєво. Кожен день — маленький крок. Пробудження, ранкова кава, відчуття холоду і сонця, що заходило за дахами, — це були дрібниці, що повертали до життя.

Вони вийшли на вулицю. Мороз щипав щоки, повітря було прозоре і хрустке, сніг тріщав під ногами. Місто було тихе, майже опустіле. Птахи перелітаючи з даху на дах шукали їжу, маленькі коти нишпорили під балконами. Вони йшли поруч, мовчки, але кожен крок був обіцянкою: вони зможуть витримати.

— Я іноді думаю, — сказав Олег, — що Вовчанськ ніколи не покидає нас. Не місто, а пам’ять про нього. Все, що відбулося, живе в нас. У серцях. У руках. У поглядах.

Орися тихо кивнула:

— І це добре. Бо значить, ми не забули. Бо значить, ми можемо любити, жити і будувати щось нове.

Вулиці міста були засніжені, але навіть у білих кучугурах, серед уламків і тріщин, визирали зелені кущі, маленькі дерева, що вижили. Так само, як і вони.

Вони піднялися на дах старого будинку, дивлячись на місто. Світло ранку падало на руїни, створюючи мерехтливі тіні. Тиша була повна життя, і вони слухали її разом.

— Можна починати знову, — прошепотіла Орися.
— Так, — відповів Олег. — Крок за кроком.

І вони стояли там, на даху, серед зими і спогадів, тримаючись за руки. Бо навіть після руйнувань, навіть після втрат, життя продовжується. І інколи достатньо просто бути разом, щоб воно мало сенс