Оповідання

Минає час, а я не перестаю повертатися у своїх думках до того, що сталося багато років тому. Не пам'ятаю всіх подробиць... Не тому, що це було давно і мої старі мізки не хочуть працювати. Не хочу пам'ятати. Хто сказав, що час лікує? Не вірте йому. Він стискає, концентрує, спотворює події та почуття, але вилікувати рану, що не гоїться, не може. Хочу забути. Хочу не думати. Хочу повернутись і все виправити, але повернути час назад неможливо.

***

— Рита! Де тебе носить? Ми спізнюємося на вечірню молитву!

Я сиділа за кам'яною брилою, підібгавши коліна і не наважуючись поворухнутися.

— Рита! Матінка розсердиться!

Я і без Альки знала, що Матінка розсердиться. Може я й сама на неї серджуся. Невідомо, хто на кого більше. Вчора на бойовій підготовці навіть не подивилась у мій бік.

— Рито, я їду. Ти чуєш? — Алькіне питання зависло в повітрі.

"Їдь, нарешті зможу побути одна".

— Як хочеш, я прикривати тебе не стану.

Сестра почала підійматися кам'янистим схилом. Кілька каменів заскрипіло під її ногами, покотилося та з глухим тріском ударилося об брилу, що ховала мене. Я мимоволі здригнулася і ще дужче втиснулася в камінь.

Слава Отцю. Вгорі, де вздовж крутого берега вилась дорога, надривно загарчав мотор позашляховика. Ще кілька хвилин, і настала довгоочікувана тиша.

Ковзаючи по схилу, я спустилася до води.

У цьому місці вузьке узбережжя оточували майже вертикальні скелі. Чорні, практично голі, кам'яні стіни відбивали шум прибою, примножуючи його. Гул хвиль, що розбивалися об камінь, трохи відволік від проблем.

Чому люди не плавають, як риби?

«Бо у них немає зябер», — сказала б Алька.

А навіщо тоді луска? Щільна, гладка, схожа.

«Це броня, яка робить людину невразливою». — Алька вважала, що це незаперечна істина. Звичайно, я не сперечалася, але все ж...

«Людина — найвища істота, не сміши мене, — сказала б Алька. — Ти б хотіла стати рибою? Вони німі, глухі та ще тупіші за орків».

Алька завжди сміялася, коли я заводила розмову про це.

Вона сміялася, коли вчора старий орк повзав на колінах і просив пощади. Сиві брови, повний жаху погляд! Орка нема в живих, а погляд залишився, пробирав до кісток цілу ніч.

«Жаль до ворога — це найгірший із пороків, — сказала Матінка вранці на сповіді. — Покайся, дочко моя».

Від фальшивого покаяння було боляче та соромно.

У його льодяному погляді промайнуло щось людське, чи це тільки здалося? Так, орк був жахливий. Лиса зморшкувата шкіра, випираючі кістки, згорблена спина і череп, що обріс космами, але в його погляді... І це не давало спокою. Він видавав незрозумілі звуки, але не важко було здогадатися про те, що це було благання про пощаду. Звідки він узявся, цей допотопний і мерзенний орк?! Навіщо? До болю свердлити душу?

Імперія давно звільнилася від заклятого ворога. Північ і південь, захід і схід, весь материк зітхнув нарешті вільно. І нехай інші континенти кишіли цими виродками, завіса та потужний океанський флот були надійним захистом.

«Невже у захисті утворилася прогалина, і ненависний ворог знову топтатиме рідну землю?» — думала я, і від цього ставало страшно.

Ні! Гнати геть усі думки! Не думати, тільки пірнути глибоко й плисти, доки не наповниться втомою кожна лусочка. Повернутись пізно вночі та забути. Вибач, Батьку, за крамольні думки. Я вірю, що ти захистиш нас, наставиш на шлях істинний, творець усього видимого і невидимого, єдиносущий і безсмертний, не суди строго мою грішну душу.

Я пливла нескінченно довго, доки знайшла зручний вихід на кам'янистий берег. Лежала, спостерігаючи за хмарами — високими, напівпрозорими та легкими... Стрепенулась від відчуття, що проспала невідомо скільки. Бракувало ще збою в біологічному годиннику. Прислухалася. Відчула, що час наближається до дев'ятої, а це означало, що вдома незабаром оголосять відбій. Не хотілося, але треба було повертатись.

Що мене штовхнуло піти вздовж берега? Піднялася б одразу нагору, вийшла б на дорогу, нічого не сталося б, нічого того, що змінило все моє життя.

***

В поступово наповзаючих сутінках вогонь з боку берега було видно здалеку. Багаття горіло в ніші між високих кам'яних брил. Це було надзвичайно. Хто? Такий же порушник режиму як я або ворожий шпигун, що подає сигнал?

Я крикнула:

— Агов, тут розводити багаття заборонено!

Відповіді не було, тож довелося підійти ближче.

Ще один?!

Орк схопився, поспішно вихопивши з багаття палаючу гілку.

Марно. Я впоралася з ним за дві секунди. Його ніж тільки ковзнув по моєму правому боці, і за мить виродок вже лежав біля моїх ніг. Обличчям вниз із заломленими назад руками.

— Відпусти, я не завдам шкоди, — прохрипів ворог людською мовою.

"Ніколи не вір орку", — говорило правило.

"Орки тупі й не розуміють людської мови", — говорила Матінка.

Він скористався моїм замішанням, крутнувся та відштовхнув мене. Я впала, ненароком зачепивши рукою вугілля в багатті.

— Та що ви за тварюки такі! — Орк скочив на ноги. — І у вогні не горять, і у воді не тонуть! — Тяжко дихаючи, він тримався за праве плече.

«Вивих чи розтягнення, — подумала я. — Як вони можуть навіювати стільки страху на людей, коли ламаються при одному дотику?

Я підвелася, обтрусивши попіл з правої руки.

— Ти підеш зі мною. – Штовхнула його у пошкоджене плече. Вдома мали порадіти такій знахідці та похвалити мене.

— Тварюка! — скорчивши криву гримасу, огризнувся ворог і отримав ще більш вагомий поштовх у спину.

Я доведу Матінці, що чиста перед Отцем.

— Я шукаю... Свого батька... Наш човен... Аварійну посадку... - Орк, що підштовхувався мною, пройшов, спотикаючись, десяток кроків уздовж берега та зупинився. — Я не завдам шкоди. — Обернувся. Погляд, будь він неладний. Це був той самий погляд! Біль, страх і благання.

Я теж зупинилася, намагаючись роздивитися ворога ближче.