8

Любов не може бути тихою грою. Чи може? Мабуть, не у цьому випадку. 
Ніколи не любила мексиканських серіалів і бабських романів у мяких палітурках. Ти кажеш, що теж. Але скільки ж часу витрачено на зйомки цього нашого мила, якому немає кінця-краю. І природу такого явища пояснити важко навіть самому собі, не кажучи уже про те, щоб якось це  пояснити друзям, рідним, знайомим, потенційним партнерам...
Це зло, напевно. Або, щось надто гарне і вперто фатальне, аби одразу розгледіти, що воно є добром. І ми кривдимо одне одного і робимо боляче іншим і з мазохістським задоволенням впиваємось в мяку плоть та гарячі обійми після тортур вдаваної байдужості, після сказаного та написаного, після зробленого та додуманого недоспаними ночами. Так драматично відкидаючи увесь здоровий глузд, повертаємось до нас, махаючи рукою на усенький світ з його правилами і догмами, кажемо собі, "та нехай буде, як буде". І знову тонемо у хвилях радісного дикого єднання під світлом ліхтаря за моїм вікном і ще ... повного Місяця - нашого незмінного покровителя і нашого панотця, що вінчає нас щоразу знову і знову.
Це певно, все ж таки зло. Бо як наркотик, викликає залежність з усіма похідними від неї абстиненціями на відстані і без звязку. Ненавиджу все це. І тебе ненавиджу. І я колись вирву тобі з грудей твоє зрадливе наповнене вітрами серце і зїм його, гарно приготувавши на вогні з бокалом доброго каберне. Якщо не помру першою, задушена твоїми руками, моїм же волоссям, щоб не чути слів, які роблять тобі боляче, щоб з мого горла більше не вилітали ті шматки гордині і холодної криги, приправлені їдкою отрутою сарказму. 
Поступове, повільне, знищення. Малюсінькими кроками до вбивства. "Нам не можна бачитись". Так, не можна. І НЕ бачитись не можна. Бо уже пізно. Ми в системі. І скінчиться усе це фатально. Смертю, або весіллям з мильної опери якоїсь бідненької мексиканської кіностудії з її жовтолицьо-загримованими акторами з вічним здивуванням в очах.
А може, це таки щось гарне? І саме тому, так важко відмовитись і забути. І саме тому, так легко кинутись у ту світлу прірву знову, так легко зрадити сподівання тих, хто чекає кінця нашої з тобою ломки. З надією чекає. Вони топчуться на порозі наших душ, ті чекальники. Дивляться, заглядають всередину, поглядають на годинники. "Ну коли вже? Коли вже можна буде увійти?!" 
А ми знову вішаємо на двері табличку "Не турбувати" і купаємось у світлі повного Місяця...

***

Щось зламалось у її механізмі тоді. І все пішло шкереберть. Ні обіцяний час, ні друзі, ні алкоголь, ні щасливі пророцтва і комедійні фільми не змогли вправити на місце ту шестерню, котра вилетіла з неї. Вилетіла непоправно і страшно, потягнувши за собою цілу серію поломок і розладів. 

Мушу констатувати своє повне фіаско у безутішних намаганнях зібрати себе до купи. Розумієш, то уже навіть не ота стара заїжджена касета, поставлена на "реверс", розмагнічена плівка якої матилялась в голові циклічними обертами бабинок... ні. Вона тепер вимотана в хаотичний клубок обривків серпантину, що шурхотить у моїй запрограмованій на вибух черепній коробці і видає мені шизоїдну какофонію діаметрально протилежних емоцій та почуттів, обридлих до оскомини.

Втомилась. Втрачаю глузд. 

Якби ж якось себе "резетнути". Перезавантажити хворий мозок, наче завислий на безглуздій операції комп. Підключити себе до дротів і плат з мікрочіпами, перепрошити, форматнути к бісовій мамі свою операційку, постирати спогади, почуття... не мучити власну психіку постійними тортурами купи питань "чому?" Не нищити себе непевністю, намарно шукаючи твердий грунт під ногами. Я більше НІХТО.

Колись натрапила на нічну телепередачу, у котрій якись чувак розповідав про свою затяжну глибоку депресію, від якої страждав і намагався порятуватись у всі можливі способи. Та вдався до дуже радикального - 2-добове безсоння. Мозок на межі фізіологічних можливостей, позбавлений елементарного шансу перемикнутись у режим очікування, економії енергії, входить в особливий стан і... ПЕ-РЕ-ЗА-ВАН-ТА-ЖУ-ЄТЬ-СЯ!

Протягом першої доби, хлопець читав книги, дивився фільми, грався у відеоіграшки. Допоки не втратив здатність до зосередження уваги, сприйняття і аналізу інформації. Шоб не вирубитись, він мусив ходити містом, тримати тіло у русі, розумієш. Коли пішла друга доба, він уже був знесилений, напівпритомний, увесь світ був йому кісткою в горлі, а люди, що він їх бачив довкола - потворними гидкими істотами. Та врешті, другої доби, йому таки щось клацнуло в голові. І ота деталь, та поломка, вправилась на місце. Він рухався містом всю ніч до світанку і з першими променями сонця побачив світ новими очима. Світ був красивим, осмисленим місцем, з привітними людьми довкола. Місцем, у котрому оцей сновида тепер уже дуже хотів жити.

І ось, обираючи вихід, я обрала саме такий стан самознищення. Не вживання хімічних сполук, не механічні ушкодження власному тілу, ні. Лише Перезавантаження моєї свідомості.

Не сплю уже більше 36-и годин. У голові час від часу приємно паморочиться і оте гидотне шелестіння касетної плівки в голові.... наче трохи затуманилось легкою поволокою. Майже не боляче...

Думаю, з усіх найгірших виходів, цей - найліпший... для такої хворої людини, як я.

Отже...

***

Я так багато разів уявляла собі той момент. Той самий, про котрий мріють усі скривджені дівчатка, усі недолюблені дівчатка, усі полишені на призволяще дівчатка. Той самий священний момент, коли ти прийдеш і впадеш до моїх ніг з благаннями пробачити, з виправданнями, каяттям і новими зізнаннями, з пропозиціями і обіцянками. Я чекала і водночас, боялася, знаєш. І як зазвичай трапляється, цей момент настав саме тоді, коли я перестала чекати.

Ти не снишся мені. Пробач. Мені не шкода, ні. Радше, навпаки, знаєш, відчуваю полегкість.