1. М'яч у голову або хвилина слави...

Я стояла на трибуні спорткомплексу і дивилась на Дениса так, ніби він був головним призом у лотереї всього мого життя. Він прийшов подивитися на гру своєї команди — тобто на свого брата, — і навіть у звичайній футболці виглядав як ідеальний студент з обкладинки. Спокійний, зосереджений, з книжкою в руках. Хто ще читає під час волейбольного матчу? Тільки він. Ідеальний. Кльовий.

«Боже, який же він... — думала я, тримаючись за поручень, щоб не впасти від переповнення почуттів. — Не кричить, не махає руками, не лупить м’яч, як дикий. Просто сидить тихо. Спокійно. У нього чудові манери. Мій типаж».

Навколо ревла трибуна, хлопці на майданчику кричали, свистів свисток, а я бачила тільки одну людину. Денис ледь підняв голову, щось записав у нотатник і знову занурився в книгу. Ідеально. Ну просто краш.

— Валю, ти хоч іноді дивишся на гру? — штовхнула мене в бік подруга Леся. — Чи тільки на одного глядача?

— Тихо. Я підтримую інтелектуальну атмосферу.

Насправді я підтримувала Дениса. Морально. Візуально. Сердечно. Я вже уявляла, як після гри підійду до нього з розумним питанням про статистику волейболу, а він нарешті мене помітить і скаже...

Бам!

Щось важке і дуже болюче вдарило мене прямо по голові. Перед очима спалахнули зірки, коліна підігнулися, і я почала валитися вперед, як мішок з картоплею.

— Ой, блін... — тільки й встигла пискнути я, хапаючи ротом жадібно повітря.

Я впала на нижній ряд сидінь, розкинувши руки, ніби вирішила зробити снігового янгола просто на трибуні. У вухах дзвеніло. Перед очима плавали маленькі волейбольні м’ячі.

— Валя! Ти жива? — хтось закричав.

Навколо почався рух. Люди підбігали, хтось присів поруч, хтось уже тягнув телефон, щоб викликати швидку. А я лежала і думала тільки про одне: «Лише б Денис цього не бачив. Лише б не бачив».

— Оце так подача! — почувся знайомий, ненависний голос. — Вибач, Валю, я не хотів. Ну майже.

Я насилу підняла голову. Наді мною стояв Стас — мокрий від поту, з м’ячем під пахвою і виразом обличчя, який мав би зображати жаль, але насправді світився задоволенням.

— Ти... ти це спеціально, — прохрипіла я, тримаючись за голову.

— Я? — він театрально притиснув руку до грудей. — В тебе що зовсім кукуха поїхала?
Навіщо мені в тебе цілитись? Просто ти встала в невідповідний момент. Як завжди, до речі. Вічно лізеш не туди.

Люди навколо вже зібралися щільним колом. Хтось приніс воду, хтось підкладав під голову чиюсь куртку. А Стас стояв і продовжував свою виставу.

— Серйозно, люди, не хвилюйтеся, — сказав він голосно. — Це Валя. Вона постійно така... емоційна. Один раз навіть упала, коли Денис просто на неї подивився. Правда, Валю?

Я хотіла його вбити. Прямо тут, на майданчику, волейбольним м’ячем.

— Закрий рота, Стас, — просичала я. — Ти мене ненавидиш, я тебе теж. Іди грай далі у свій волейбол і не заважай.

— З радістю, — буркнув він, але чомусь не пішов. Навпаки, присів поруч і нахилився ближче. — Голова крутиться? Зірки в очах? Може, «швидку»?

—  Нудить. Від тебе, точно.

Він фиркнув, але в очах майнуло щось схоже на справжнє занепокоєння. На секунду. Потім знову повернулася його звична маска. 

Навколо вже шепотіли. Хтось сміявся. Хтось фотографував. Я лежала на трибуні, як головна героїня дешевої комедії, і мріяла провалитися крізь землю. Денис, звичайно, теж підійшов. Стояв трохи осторонь, дивився на всю цю картину і ледь помітно хмурився.

«Ідеально, Валю, — подумала я. — Просто ідеально. Тепер він точно мене запам’ятає. Як дівчину, якій брат його влучив м’ячем у голову».

Стас підвівся, кинув м’яч комусь зі своїх і голосно, щоб усі чули, кинув:

— Ну все, розступіться. Продовжимо гру. Нехай Валя відпочиває. Вона сьогодні вже достатньо настраждалася через кохання.

Я заплющила очі. Якщо це був початок мого великого роману, то доля мала дуже погане почуття гумору. Але що нас не вбиває як то кажуть...

Через кілька хвилин я все-таки піднялася. Голова гуділа, ніби всередині влаштували волейбольний матч місцевого масштабу, але гордість перемогла. Не буду ж я валятися на трибуні, як головна жертва дня. Подруга допомогла мені встати, і ми повільно рушили геть зі спорткомплексу.

— Може, додому? — запитала вона стурбовано.

— Ні. У мене ще пара в аудиторії. Не можу пропустити. Денис там буде, — пробурмотіла я, тримаючись за скроню.

Насправді я просто не хотіла, щоб день закінчився новиною в студенській газеті. «Дівчина, якій влучили м’ячем у голову через закоханість». Ні, дякую.

Ми вийшли на вулицю. Повітря трохи освіжило, але в очах все ще плавали зірки. Я йшла повільно, тримаючись за поручень, і мріяла тільки про одне — щоб Стас провалився крізь землю. Цей придурок зіпсував мені все. Знову.

На повороті до головного корпусу я раптом налетіла на когось. Знову. Сьогодні явно не мій день.

— Вибач… — почала я і підняла очі.

Це був Денис.

Він стояв прямо переді мною — спокійний, злегка стурбований, з тією самою книжкою під пахвою. Серце моє зробило таке сальто, що я ледь не впала вдруге.