Глава 5. Відверті зізнання

Гліб

В карих очах неабиякий переляк, та врешті вона міцно їх заплющує наче це їй якимось чином допоможе — не бачу проблеми, значить її не існує? Завмираю за кілька міліметрів від її губ. 

— Тепер зрозуміло, чому любовна магія заборонена? 

Звісно, я нейтралізував магію зілля перед тим, як випити. На смак, до речі, зовсім непогано, схоже на вишневий компот — мій улюблений. Та відьмочку треба було провчити, щоб раз і назавжди запам’ятала, чому це зілля заборонили ще декілька століть тому. Не можна забирати у людини волю вибору, і це не тільки про того, хто те зілля вип'є.

— Так ти прикидався!? — обурюється, коли розпахує очі.

Повільно випускаю її зі своїх обіймів, щоб вона не впала.

— Подякуй, що я прикидався! І зілля на мене не подіяло! — говорю суворо. Це дійсно не жарти. Наслідки були б катастрофічними для нас обох.

— Я… я… — затинається, а на її очі набігають сльози. Цього ще не вистачало! — Я просто хотіла, щоб мене хоч раз запросили на побаче… — тепер це вже не просто сльози, а справжні ридання. — …нння. Хоча б раз! І що… — схлип. — як я, — схлип. — не… не руда! В Макс найпоп… — затинається, — порурлярніший хлопець і всі…всі б… мені заззаздрили!

Вона втикається мені в груди та заходиться голосним плачем, мені тільки і залишається її обійняти. Здається, що запас сліз вона мінімум рік накопичувала, бо стоїмо ми так хвилин п’ять, не менше.

— Вибач…те, я більше так не буду, — дивиться на мене своїми очиськами. А я, здається, зараз і без зілля «попливу».

— Упевнена? — уточнюю.

— Так, — швидко киває.

— Точно-точно!

— Так-так!

— І завжди казатимеш правду?

— Так! Обіцяю!

— І на побачення зі мною підеш?

— Так! — випалює і здивовано дивиться на мене, коли розуміє, на що саме погодилася. Та, як кажуть, слово не горобець!

— Домовилися, — посміхаюся та м’яко випускаю її з обіймів, — Запрошую в магресторан. О сьомій заїду за тобою, — не стримуюся та досить відверто позіхаю — нічка і справді була важка. — Як тільки висплюся після чергування.

Вона кліпає очима наче не вірячи, що я щойно покликав її на побачення.

— Так, що, Арінко, дійсно згодна? — уточнюю про всяк випадок — я ж не покидьок, щоб користуватися її розгубленістю та вразливістю.

Та відьмочка не підводить і вже впевнено киває.

— І щоб не запізнювався, я чекати не буду! — задирає носик.

Ох, і вредна ж! Справжня відьма!