Розділ 11

Марина

Сьогодні маємо летіти до Америки.  Я встала з ліжка та набрала Віку.

-Алло, доброго ранку. Ти вже готова?.- спитала я подругу.

- І тобі доброго ранку. – сказала вона хриплим голосом.

-Що сталося? Ти що захворіла?.- спитала я стривожено.

-Здається, так. Страшенно болить голова та горло.-сказала в трубку дівчина.

-Я зараз до тебе приїду.- сказала я і поставивши на гучний звязок почала одягатися.

-Не треба приїджати. У вас літак з Артемом до Америки через півтори години. Ти не встигнеш. Чи ти хочеш, щоб ні ти ні, я не полетіли? А ще гірше захворіли всі разом?.- спитала вона грізно.

-Але ж тобі погано, потрібно купити ліки, підтримати тебе.- сказала я вже сумніваючись у своїй ідеї.

-До мене має приїхати мама.  Їй якраз сьогодні в місто потрібно.- сказала дівчина хворим голосом.

-Ну, добре. Тоді я буду збиратися. Не сумуй. Ми будемо тобі дзвонити з Артемом.- сказала я.

-Добре, давай. Я ледве можу говорити. Приїдеш, розкажеш, як там Америка.- сказала подруга.

-Добре, зроблю для тебе фото. Бувай.- сказала я збираючись перекусити.

-Бувай.- сказала подруга і відключилась.

Збираючись мене не покидала тривога, через те, що я ніколи не літала літаком. А ще в душі було якесь приємне передчуття. Тому я збиралась і наспівувала пісню «І все буде добре» Океан Ельзи.  Одягнувшись я згадала про Віку і мені стало сумно, що вона з нами не поїде. Можливо, Артем хотів познайомити з батьками. А тут таке… Ніби відчуваючи, що про нього згадали, я почула звук мобільного.

-Алло. – сказала я.

-Доброго ранку. Ти вже готова? Я зараз заїду.- сказав Артем ніжним голосом.

-Так, готова, чекаю. – сказала я.

Через деякий час я почула дзвінок у двері.

-Привіт.- сказав Артем і обійняв мене.

-Привіт.-сказала я застигши на місці від його обіймів.-Проходь, -сказала я, коли змогла нарешті думати.

-Дякую. Не пригостиш кавою, бо не встиг випити вдома.- сказав хлопець, проходячи на кухню.

-Так, звичайно.- відповіла я і почала готувати каву.

-Ти знаєш, що Віка захворіла?- спитав Артем п’ючи каву.

-Так, ми з нею розмовляли.  Мені дуже жаль.- сказала я ставлячи каву та печиво перед гостем.- Вона мабуть, дуже засмутилась.- сказала я дивлячись на нього

- Так  мені теж прикро. Але нічого не вдієш. Доведеться тобі одній терпіти моє товариство.- сказав Артем, ставлячи каву на стіл і підмогнувши мені.

-А тобі моє.- сказала я посміхнувшись у відповідь поглянувши на нього.

-От і домовились. Ти вже готова? – спитав гість.

-Так. Вже. Зніму телефон з зарядки і все.- сказала я збираючись помити  чашки.

- Давай я.-сказав Артем, опинившись раптом у мене за спиною. – А ти йди телефон зніми з зарядки.- сказав він дихаючи мені в шию та стоячи занадто близько.

-Добре. – сказала я, аби полегшити собі тортури.

Коли я обернулась, Артем дивився на мене не відводячи погляду, стоячи  так само близько. Декілька хвилин ми дивилися один на одного, поки він не опустивши погляд і не звільнивши мені вихід, відійшов в сторону.

Я буквально пробігла повз нього, відчуваючи як моє серце вистрибує з грудей.

-Що за мана?. Що зі мною? Ми просто друзі. Це хлопець Віки. Заспокойся.-говорила я собі і тремтячими руками знімала телефон з зарядки і кладучи її до сумки.

Коли я вийшла, то Артем мене вже чекав в коридорі.  Він забрав мою валізу і ми вишли з квартири. Замкнувши квартиру, ми рушили до ліфту. Поки ми знаходились в ньому мені здавалось, що я не маю чим дихати.

-Чому я себе так почуваю? Це той самий Артем. І я таж сама. Що це тоді зі мною відбувається? Ні, потрібно однозначно знайти собі хлопця і перестати задивлятися на чужих! – сказала я подумки і двері ліфта розкрилися.

Ми сіли в машину, після того як Артем поклав валізу до багажнику і поїхали до аеропорту. Артем ввімкнув приємну музику і я дивилася в вікно і думала про те, що мене очікує в Америці.

Коли ми приїхали, хлопець залишив авто на стоянці і ми рушили на реєстрацію. Пройшовши необхідну процедуру ми зайняли місця в літаку.

Оскільки я ніколи не літала, то я почала нервувати. Дивилась на всі боки широко відкритими очима і мої руки тремтіли. Артем, побачивши мій стан, взяв мене за руку.

-Заспокойся. Глибоки вдихни. Я поряд.- сказав друг мені на вухо.

Від його подиху, серце знову почало тремтіти і я відволіклася від моменту, коли літак піднявся в небо.

-Дякую. Я не знаю, щоб я без тебе робила.- сказала я забираючи руку.

-Я завжди радий тобі допомогти, пам’ятай про це.- сказав він і одягнувши навушники почав слухати музику.

А я поглянувши на нього посміхнулася.  Яка він все-таки гарна людина та друг! Як же Віці пощастило!  Подумавши це, я почала дивитися в вікно на хмаринки, які виглядали за вікном. Не знаю скільки часу минуло, але я заснула. Прокинулась від того. Як хтось мене легенько гладив по голові.