12

— І що ж? — поблажливо спитав Влад, опускаючи книгу.

— Любов!

Погляд хлопця із зацікавленого перетворився на глузливий.

— Ти там у ванній не падала? Головою не вдарялася?

І, пхикнувши, повернувся до читання.

— Ні, ти послухай!

Я підскочила від збудження та нахабно вихопила «Гаррі Поттера», сховавши за спину. Усвідомлення прийшло надто пізно, та, як то кажуть, - зробленого не повернеш. Тому, ігноруючи потемнілий погляд примружених очей, я про всяк випадок відсунулася подалі та продовжила:

— Ну, так ось…

— Со-ко-ло-ва, — загарчав Єгоров.

— Давай, я спочатку розповім, а ти вже потім приб’єш мене, добре? — виставивши перед собою одну руку, попрохала, та хлопець різко сів, і моя долоня опинилася в нього на грудях.

— Поверни книгу, — беземоційно мовив Влад, але крила його носа затремтіли.

Ще трохи відсунувшись, я ледь не впала з ліжка, не помітивши краю, та зуміла втриматись на ногах і відійшла, продовжуючи притискати роман до спини.

— Спочатку вислухай.

Єгоров гарикнув та підскочив, а я злякано позадкувала і, наткнувшись на диван, гепнулась на нього. Відступати було нікуди, шлях до дверей перекритий роздратованим чудовиськом. Ох, я зовсім цього не планувала… Чорт забирай, невже так важко одну хвилиночку мене послухати?!

Коли між мною та Владом залишилось не більше метра, я сховала книгу під подушку та притислася до неї спиною. Змушу його вислухати мій план порятунку Дімаса, чого б мені це не вартувало.

— Віддай по-доброму, — попередив хлопець, простягаючи руку.

— Нізащо, — сміливо пропищала я, міцніше притискаючись до подушки. — Спочатку вислухай!

— Мар-га-ри-то!

— Не гарчи на мене, — вперто підняла доверху підборіддя, тому, що Влад уже нависав наді мною, впираючись однією рукою в підлокітник.

Я опинилась у пастці, та не знала, що робити. Якщо він забере книжку зараз, то навіть слухати мене не стане. Та з іншого боку, якщо не віддам, уявити боюся, що зі мною зроблять. Пощастить, якщо просто виставлять за двері, у під’їзд.

Поки я гадала, що і як, друга рука Єгорова вже опинилася за моєю спиною, під подушкою. Мить, і роман буде у нього в руках!

— Ні!

Схопивши хлопця за плечі та обхопивши його стегна ногами, повисла на ньому, як скажена мавпа, а той від несподіванки не втримався на ногах і впав на мене зверху, вибиваючи повітря з легень. Влад лайнувся крізь зуби і, навіть не дивлячись на мене, знову потягнувся до подушки. Довелося постаратися, щоб перехопити його кисті, підтягнутися вверх, звиваючись по-зміїному, аж захекалась.

— Твою мать, Соколова, звихнулась? — крізь зуби проричав Єгоров, відчіпляючи мої пальці від своїх рук та притискаючи кінцівки за зап’ястки до бильця.

Я охнула від болю і рвонулась вверх, та лиш міцніше притислася до хлопця, від чого з його губ зірвався хрипкий стогін. І я завмерла, як не жива. Мені не почулося? І… от чорт. Жарт про телефон у кишені зараз буде доречним, як ніколи, та мене за таке точно вб’ють. Краще взагалі не рухатись, бажано, прикинутись мертвою.

Несміливо піднявши очі, я побачила той самий ненависний вираз обличчя. Брови зсунуті, губи стиснуті, вилиці напружені… Тільки ще й очі зажмурені, а на щоках – рум’янець.

Не встигла я намилуватися цим рідкісним явищем, як Єгоров раптом розплющив очі, змусивши мене здригнутися, та різко піднявся, скидаючи з себе мої кінцівки. Нічого не кажучи, узяв зі стільця толстовку та зробив крок до дверей.

Збирається піти? Добре, нехай охолоне, потім договоримо. А то очі в нього такі дикі, дивитися страшно.

— Скажеш Дімону… — не обертаючись, мовив хрипким голосом Влад, — що я поїхав у Горпин до понеділка.

Що?! Який такий понеділок? Суханову потрібна наша допомога якнайшвидше. Боже, ну, що за недоумок! Невже так важко виконати одне малесеньке проханнячко і ПОСЛУХАТИ?!

— Ні, — несподівано для себе мовила, піднімаючись. — Нікуди ти не підеш, доки не вислухаєш мене.

Окей, моєї нерозважливої впевненості поменшало, коли Єгоров повільно повернув до мене голову і прошив таким поглядом, що холодом по хребту повіяло. Внутрішній голос репетував, щоб я негайно замовкла, інстинкт самозбереження посилав люті сигнали тривоги, та я, вперто здійнявши підборіддя, повільно підійшла до хлопця.

— Діма потребує нашої допомоги, — стиснувши кулаки, щоб втримати хоч краплю сміливості, почала я. — Твоя допомога, Єгоров! Тому перестань поводитись, як чудовисько і…

Я стояла зовсім близько, тому не встигла зреагувати, коли Владислав раптом схопив мене за плечі та притис до дверей, нависнувши, ніби хижак.

— Ти звідки взагалі взялася?! — гаркнув, ударяючи кулаком у стіну, зовсім поряд із моєю головою. — Якого біса ти лізеш, куди не просять?! Вчора тобі й діла не було до Діми та його проблем. То що ж змінилося, га? Змирися, що ти така ж егоїстична сука, як і всі інші! Бо треба ж якось виживати, так, Соколова? З такою сімейкою…

Отруєна промова Єгорова обірвалася на півслові після звуку дзвінкого ляпасу, і лиш відчувши пекучий біль в долоні, я зрозуміла, що це я… вдарила. Та страху не відчула. Він це заслужив.

Відштовхнувши Влада, відчинила двері та на неслухняних ногах рушила до вішака. Через пелену сліз ледь розгледіла свою куртку, черевики. Щоб не розревітися, прикусила губу, майже до крові. Потрібно потерпіти, якихось кілька хвилин, зовсім трохи, та тільки не розплакатися тут, в цій ненависній квартирі. Намагаючись думати про що завгодно, лиш не про слова, які боляче заділи, запхнула тремтячі руки в рукава, і вже засовувала ноги в «Тімберленди», коли раптом знову опинилася притиснутою до стіни. Від несподіванки схлипнула, і сльози таки покотилися по щоках.

Що він робить? Невже вирішив, що було… недостатньо? Що такого я зробила, щоб заслужити цю ненависть?

— Вибач, — тихо мовив Єгоров, і я різко здійняла на нього войовничий погляд. — Це було… надто різко.