10

— Ш-що це? — спитала я, ледь придушивши істеричні нотки в голосі кашлем, та натягнувши на обличчя незворушну маску.

— А то ти не бачиш, — пхикнув Єгоров та, запхнувши руки до кишень, присів на бильце дивана коло моїх ніг. — Я сподівався, що хоч почерк упізнаєш.

Угу, впізнаю… Стоп. Він що, мене навіть не підозрює? З одного боку, навіть трохи прикро, та з іншого… Господи, яке щастя! Та все ж… Чому то не могла бути я?

«Привітики, Влад.

А, ну, ясно чому. Тепер цей рядок не здавався мені таким милим, і така ласкава форма словотворення мені точно не властива. А після тих істерик, Єгоров на мене точно ніколи не подумає.

Напевно, паперові листи – страшенна дурість, та це єдиний можливий спосіб залишитися анонімом ;)) Просто хотіла сказати, що ти мені подобаєшся. Дуже. Подобається, як ти зосереджено працюєш над тестами. Хмуриш брови та запускаєш пальці у волосся. Як стискаєш щелепи, коли чимось невдоволений, і тоді вилиці стають такими гострими, що до них, здається, можна порізатися.

Божечки… це схоже на сповідь Чикатило.

Як на самоті куриш на лавочці коло переходу. Коли ти задумливо здіймаєш погляд до неба, здається, ніби тебе це заспокоює, твоє лице виглядає умиротвореним. Та як тільки хтось заговорює до тебе, все це зникає, і ти ніби закриваєшся.

Я мрію побачити, як ти посміхаєшся. Щоб ця напружена зморшка між бровами зникла назавжди.

Будь ласка, посміхнись хоч зараз, коли читаєш.

З любов’ю, твоя Анонім!»  

Це… кабздець. Під чим треба бути, щоб таке сотворити?! Цього не було в тому листі, якого я вдома придумувала. Та я його тоді переписувала, на перерві, і, здається, додала «кілька» рядків. Чи ціле признання до кількох рядків.

Ледь стримуючись, щоб не завити в голос, якомога спокійніше склала листок та відсунула від себе подалі.

Тільки б не почервоніти… Таку реакцію, звісно ж, можна було спихнути на звичайну зніяковілість відвертістю Анонімки, та ліпше не нариватися…

— Ну? — вивів мене з трансу нетерплячий голос Влада, і я мимовільно сіпнулась, відчуваючи себе цуценям, яке щойно згризло улюбленого тапка господаря.

А раптом, він знає, що я — автор послання? Знає та перевіряє, очікуючи реакції…

Коли він простягнув руку, я здригнулася, відсуваючись, та він лиш узяв листок та, повертівши у пальцях, розгорнув.

Поки читав, я, затамувавши подих, спостерігала за його мімікою. Нахмурився. Та скоріше недовірливо, ніж роздратовано. А тоді, присягаюся, кутики його рота сіпнулися вверх. Всього на мить, але Єгоров ПОСМІХНУВСЯ.

— То що? — підняв на мене очі. — Ідеї є, хто б це міг… написати?

То я дійсно поза підозрою? І чому це мене не тішить?

— Гм-м, — невпевнено подала я голос, роздумуючи, як би викрутитись. — Я нещодавно бачила почерки тільки в старости та Суханова. Можеш сміло викреслювати їх зі списку підозрюваних. Залишилось всього двадцять шість персон.

— Ти вважаєш, це хтось із нашої групи?

В мене змокріли долоні. Я тільки що, замість того, аби відвести підозри подалі, звузила коло. Мозок гарячково міркував.

— Т-там… щось було про тести, — глитнувши, випалила. — Значить, це або Аркадій Васильович, або — наші. Віддаю перевагу думці, що на тебе запав хтось із дівчат, а не п’ятдесятирічний викладач.

— Дуже смішно, Соколова, — скривився Влад. — Значить…

Договорити хлопець не встиг. За стіною раптом почувся такий несамовитий крик, переходячи у протяжне виття, що морозець прокотився спиною.

— Сиди тут, — кинув Єгоров та зірвався на ноги.

Я, звичайно, одразу ж кинулася слідом за ним. Зі спальні Суханова знову донісся відчайдушний стогін, ніби хтось кричав, увіткнувшись лицем в подушку. Поки я, не розуміючи, що відбувається, невпевнено наблизилась, Влад уже був там і, увімкнувши світло, голосно говорив.

— Дімон, прокинься! Ну, давай! Гей, ш-ш-ш, це я. Все добре…

Заглянувши до кімнати, я спантеличено завмерла. Діма, згорнувшись клубком на ліжку, спиною до дверей, притискав до грудей подушку, наче немовля, і ридав. Його тіло тряслося, аж ліжко вібрувало. А Єгоров сидів поряд і гладив його по спині.

— Все добре, Дім, все добре…

Закам’яніле від напруги тіло повільно розслаблялося, та Діма продовжував голосно схлипувати.

 Я не хотів… — хрипів ледь чутно. — Не хотів.

— Ти ні в чому не винен, — заспокійливо, проте твердо мовив Влад, допоміг рудому виплутатися з постільної білизни та накрив його ковдрою. — Принести води?

Та Суханов лиш похитав головою та, витерши носа рукавом кофти, затих. Влад загасив верхнє світло, залишивши одногрупнику нічника біля ліжка, та виштовхав завмерлу мене в коридор. Мовчки схопив за руку, від чого я одразу ж вкрилася мурашками, та повів назад.

В моїй голові від потрясіння ніби зробився вакуум, і я не могла навіть сформулювати думку, щоб її проаналізувати. Єдине, що вертілося на язику: «Що відбувається?», та відповідати спохмурнілий Єгоров, здається, не збирався.

— Лягай спати, — буркнув. — День був довгий.

І, дочекавшись, коли я доберуся до дивана та вляжуся, вимкнув світло.

— Що з ним? — не втримавшись, все ж тихенько спитала, спостерігаючи за тим, як темна постать підходить до ліжка та залазить під ковдру.

Влад довго мовчав, а тоді зітхнув і, перевертаючись на бік, мовив:

— Було б не чесно… обговорювати це в нього за спиною. Якщо захоче, то сам розкаже. На добраніч, Соколова.

— Добраніч, — прошепотіла я.

Він що, дійсно думає, що я зможу спокійно заснути після такого? Бідолашний Дімас. Що з ним трапилося, від чого такі люті нічні жахіття? І чи можемо ми чимось зарадити? Треба спробувати завтра з ним поговорити, чи що. Та чи маю я право влізати в його життя? Раптом, це тільки відштовхне його, і я все зіпсую? Ні, краще спочатку поговорити з Чудовиськом.