9

— Віддай негайно! — вже кілька хвилин вмовляла я Дімаса, та він лиш насміхався над моїми спробами дострибнути до пакета картопляних чіпсів, які він тримав над головою.

Щоб дотягтися до тієї рудої чуприни на відстані майже двох метрів від підлоги, потрібна була драбина.

— Значить, по доброму ти не хочеш? — єлейним голосочком перепитала, примруживши одне око, а хлопець впевнено захитав головою.

— Чудо-о-о-ово. Тоді начувайся! Зараз буде… КУСЬ! — І я, вчепившись в нього обома руками, встромила зуби трохи нижче ліктя.

— Ох, йо-ма-йо! Рито-о-о!

Суханов зашипів та заойкав, намагаючись струсити мене, та я трималася, наче англійський бульдог, ще й руками сильніше обхопила. Тут тільки два варіанти, — приспати мене або ампутувати кінцівку.

Дімон і лаявся, і погрожував, і благав, та змилостивилась я лише, коли побачила дві пусті долоні. Чіпси зникли з поля зору, і довелося розтиснути щелепи, щоб роззирнутися.

Прихилившись до одвірка, з багатостраждальним пакетом в руках, нахабно хрумкаючи картоплею, за нами спостерігав Єгоров.

— І ти туди ж?!

Грізно сопучи, я вихопила ненависні «Лейс» та без краплі сумнівів висипала вміст до смітника. За спиною захникав Суханов.

— О, Камі-сама, за що ти послав нам цю жорстоку діву?! — зітхаючи, пробурчав собі під носа та підійшов до плити. — О, величний Сусаноо, народжений із крапель води, що за кара? Прекрасна богиня Ідзанамі, змилуйся…

Це що, японські боги? Серйозно? Дімон і азіатська культура? На голову не налазить…

Не припиняючи свої чи то молитви, чи то прокльони, рудий відкрив духовку, накидав цілу миску запечених котлет і гордовито покинув кухню, наостанок змірявши нас ображеним поглядом. На моє німе: «Що за нафіг?», Влад лиш стенув плечима.

— Дуже тобі дякую, тепер півночі доведеться здригатися від опенінгів та вересків Наруто. Чай будеш?

Хлопець зітхнув та підійшов до чайника. Я кліпнула та, невизначено мотнувши головою, присіла на табуретку. Турбували мене в той момент серйозніші проблеми. Наприклад, де я спатиму і… в чому. Весь низ мого безглуздого вбрання був безнадійно зіпсований не лише вуличним брудом та підталим снігом, а й не найчистішою долівкою супермаркету. Вкладатися у цьому спати можна буле лише на килим у коридорі.

Вирішивши одразу все вияснити, швидше, ніж це перетворить на проблему, я глитнула побільше повітря.

— А у вас… трикімнатна квартира?

Починати ж із чогось треба, а безневинні запитання «здалека» — те, що треба. Та Єгоров розкусив мене одразу, насмішкувато при піднявши брову.

— Ні, Соколова, в мене «двушка». Тобі доведеться спати на дивані в моїй кімнаті.

— Але…

Мені раптом забракло повітря, а образ червоноокого Чудовиська наді мною став ще яскравішим та страхітливішим.

— Я міг би переселити на диван Дімона, — поставивши переді мною кружку, повідомив хлопець та криво всміхнувся, — якби не аніме і його проблеми з носоглоткою. Мене навіть через стіну інколи пробирає. Вибач, але доведеться потіснитись.

— А… — Боячись зустрітися із Владом поглядами, сіпнула за спідницю, не знаючи, як спитати про змінний одяг.

І відчула, що червонію під уважним поглядом, який ніби пропалював мене наскрізь.

— Не проблема, — спокійно відповів хлопець. — Щось підберемо.

Я навіть голову підняла, перевірити, чи не підмінили Єгорова просто у мене під носом. Куди дівся той страхітливий тип, що на всіх тільки гарчить, хто посміє підійти ближче, ніж на два метри? Який довів сміхотунку Віку до сліз, коли вона набралася сміливості запросити його на каву (ото вже безстрашна жінка!). Мені здається, навіть викладачі стараються менше його чіпати. А сьогодні… «Осьо тобі диван, можеш поспати. Чай? Будь ласка. Одяг? Нема питань». До цього проводжати вискочив. А я… накричала, руками розмахувала, як та сама… істеричка.

— Так, Соколова, — клацнув пальцями перед моїм обличчям Влад, від чого я мимовільно здригнулась. — Перестань зображати діву в біді.

Схопивши мою долоню, підняв на ноги та махнув, щоб слідувала за ним. Дуже вже винною та невдячною я себе відчувала, тому просто мовчки подріботіла вслід за хлопцем.

Відчинивши другі двері праворуч (за першими чулися гучні крики, вибухи та японська лайка, тому я припустила, — там кімната Діми), Єгоров увімкнув світло та жестом запросив мене всередину. Не те, що б я очікувала побачити «червону залу»… Хоча, ні, звичайно, брешу, готувалася до подібного. Тому реальність не одразу вклалася в голові. Книги. Дві стіни книжкових стелажів, від стелі до підлоги.

З острахом, що все це якийсь міраж чи фотошпалери 3D, наблизилась до полиць із різнокольоровими корінцями. Все було розставлено строго за класифікаціями. Класика, детективи і трилери, цілий ряд Стівена Кінга, «Гаррі Поттер» та вся додаткова література від Джоан Роулінг, фантастика (від Герберта Веллса до Глуховського), «Відьмак» Сапковського, «Хроніки Нарнії», «Пісня льоду та полум’я», «Володар Перснів», Террі Пратчетт, Роджер Желязни, Рей Бредбері, Ніл Гейман, Роберт Гайнлайн… і навіть комікси. В мене в голові запаморочилось, поки намагалася осягнути поглядом все й відразу, аж до верхніх полиць.

— Мені мариться, чи я бачу серію ромфанту? — озирнувшись на Єгорова, що рився в шухляді комоду, спитала я і спробувала дістати до однакових корінців з міткою «Академія магії».

Зрозуміла, що мого зросту явно замало, та сумно зітхнула.

— Принесу тобі табуретку, якщо негайно переодягнешся.

Розвернувшись, ледь встигла спіймати кинуту мені одежу. Притиснувши її до грудей, чомусь зніяковіла та, відчуваючи, як загораються щоки, поспішила до ванної кімнати.

Разом із м’якими спортивними штанами та сірою футболкою мені поклали великий рушник, тому я вирішила «користатись всім, що дають» і з задоволенням вдруге за сьогодні залізла під гарячий струмінь води, паралельно досліджуючи поличку з засобами. Кондиціонер і шампунь для ламкого волосся надзвичайно потішили. Ще дуже привабливим здався кавовий скраб для тіла та зволожуючий крем для п’ят, та я вирішила гостинністю не зловживати, та обійшлася звичайним рідким милом.