7

Тітку Ніну, татову старшу сестру, я записала до «диваків» ще будучи п’ятирічною, коли мене відвозили до неї на вихідні. Вона носила в’язані пов’язки та хустки навіть при сорокаградусній спеці, вічно нарікала на здоров’я та молилася.

Перестали мене з нею залишати після того, як я, під враженнями від біблійських історій, пішла шукати того страшного Диявола, щоб він нарешті перестав лякати тітку та дозволив їй насолоджуватися життям. Тільки де шукати я, звичайно ж, не мала ні найменшого поняття, а фразу: «Боженька на небі, а Сатана – внизу» сприйняла буквально. От і знайшли мене край села, де я, перевісившись через край колодязя, сварилася з самим Дияволом.

Тато ще досі це згадає, коли в мене щось не виходить. «Погано ти тоді з чортом домовилася», «образила Володаря, йди до колодязя, миритися». Мама за це роздає затріщини нам обом, називаючи «богохульниками». А почула б це тітка Ніна, злягла би з мігренями на місяць. Вона мене без натільного хрестика на поріг не пускає, та ще й водою свяченою кропить та молиться півгодини. «Швендяла без захисту! Заразу мені яку до хати притягнеш, замучуся виганяти». Санепідемстанція аплодувала б стоячи…

Була б я нечистою силою, минала б її стару хатину десятою дорогою, та добровільно не потикалася. Помреш тут або від нудьги, або від розказнів про болячки, що супроводжують тітоньку все життя. По-моєму, єдина болячка в неї – в голові, і травами це не вилікувати.

— Ми без тебе не поїдемо, навіть не мрій! — крикнула мені мама, грюкнувши у двері ванної кімнати. — Давай рухайся.

Я роздратовано пирхнула та почала ще лютіше шуруватися мочалкою. Не поїду я, поки до скрипу не вимиюсь, бо єдине, що мені світитиме найближчі два дні – таз прохолодної води та господарське мило. І взагалі, до поїздки треба ретельно підготуватися.

В мене навіть план є.

Як вижити в дурдомі, щоб не поїхав дах

1. Не презентабельний одяг, бажано: спідниця до п’ят, светр під шию та шапка.

2. Телефон сховати, бажано – проковтнути.

Цей пункт уже не актуальний. Я купила собі чохол у вигляді молитовника, і можу користуватися ним, коли завгодно. Головне, не переглядати смішні меми, щоб не видати себе кобилячим сміхом.

3. Не огризатися, не сперечатися, мовчки кивати на найабсурдніші репліки, типу: «Сьогодні бог мені сказав… », «Олексію Матвійовичу в саду біля яблуні явилася осяяна променями постать, сходи, помолися» (ні в якому разі не згадувати про захоплення Матвійовича самогоноварінням!!!).

4. Ніякої косметики! Бо в церкві сказали, що за допомогою блиску для губ Сатана підсаджує до тебе демона.

А червона помада, виявляється, символ похоті. «Сам Асмодей прийде по твою душу» (с) Тітонька Ніна. Може він прийде спитати, де я купила таку мега круту матову помаду від Urban Decay відтінку Нех? Кому взагалі треба та душа, коли існує така кльова річ?

5. ЇЖА. Взяти зі собою побільше шоколадних батончиків, хліба, консервів та негазованої води. Якщо на календарі час посту – м’ясних тушонок.

До цього пункту я готова. Під ліжком у мене цілий склад «Каші гречаної з яловичиною» і «Тушонки зі свинини». Решту куплю дорогою. Батька точно вдасться завербувати, бо наминати м’ясце за гаражем будемо удвох.

Двічі переглянувши список, я вдоволено кивнула та почала збиратися. Довга бежева спідниця, що більше нагадувала мішковину чи стару штору, сховала мої ноги в грубих зимових підштаниках по кісточки (зима все таки, але боженька поблажок не робить… скоріш за все тому, що Біблію писали там, де пісок замість снігу). Сірий гольф, наверх – одноколірний светр із обрізаною етикеткою («бренди – диявольське клеймо!»). З вибором взуття було складніше, тут правила ще більш розпливчаті. На свій страх і ризик сунула ноги в бежеві «Тімберленди» та, зашнурувавши, покрутилася перед дзеркалом. Ну, бомж Валєра при параді, очей не відірвати… ліпше одразу виколоти.

— Не минуло й місяця, — полегшено зітхнула мама, коли я нарешті, з рюкзаком в руках, виповзла з кімнати.

Тато, побачивши мене, хрюкнув та прикрив обличчя рукою. Я зміряла його презирливим поглядом.

— Смійся, смійся, — фиркнула я, пхнувши йому до рук рюкзака. — Безпека понад усе!

— Ви про що? — здивовано спитала мати, замотуючись у хутряну хустину.

Ми з батьком перезирнулися, в унісон зітхнули та похитали головами. Інколи мені здається, що Ніна не татова, а мамина сестра. Чи їх обох підмінили гуманоїди. Та це б означало, що… я наполовину інопланетянка. Чи на третину? Може хоч на четвертину? Це майже нічого, але все рівно жах.

— Тоді поїхали!

І мама ледь не копняками вигнала нас із квартири. Я в останню мить встигла куртку з вішалки стягнути. Чого їй так не терпиться в той «монастир», ніяк не збагну.

Про зупинку біля супермаркету ми з татом оголосили, схрестивши пальці, та все обійшлося, бо виявилось, що тітоньці Ніночці треба купити круп, цукру і «так, всяких дрібничок». Тих дрібничок у вигляді печива, шоколадних цукерок, чаю, кави, господарського мила, олії і тому подібного набралося два візка.

— У них там що, магазин закрили? — витріщилась я на суму в кінці довжелезного чека, який оплатив батько.

— В тітки Ніни проблеми зі здоров’ям, тому вона пішла з роботи, — пояснила мені мама.

З головою в неї проблеми, з кожним роком прогресують і загострюються.

— Тобто, тепер ми будемо ще й сорокап’ятирічну здорову тьотку утримувати? — спитала я, намагаючись говорити спокійніше. — Вам що, гроші дівати нікуди?

— Рито, поговоримо в машині, тут же люди! — зашипіла на мене мати, боляче вчепившись у лікоть.

— Та всім на нас плювати, — скривившись, видихнула.