1

1.

Підперши щоку рукою, я витріщилася на хлопця, що сидів у сусідньому ряду. Ну от як можна бути таким симпатичним та страхітливим одночасно?!

Знаєте, є люди, які на перший погляд здаються злими та відлюдькуватими, а потім якось звикаєш до їх міміки, поглядів, манери спілкуватися, образ потрохи змінюється, і починаєш навіть дивуватися, коли оточуючі, здригаючись, шепочуть «господи, ото вже страхітливий тип!». Так ось, це все не про Єгорова. Він що при першій зустрічі викликав у мене бажання сховатися подалі від ворожого погляду, що й зараз. Може, тому, що за півтора року я так і не зрозуміла його манери спілкування? А як зрозуміти, коли він ні з ким не розмовляє? Навіть на семінарах відповідає вкрай рідко. І єдине, що я при цьому дізналася, - голос теж страшний! Хрипкий, низький, владний. Такого ефекту ніякий фільм жахів не досягнув, як та злощасна пара з «Технологій конкурентної розвідки». В мене навіть шкіра сиротами вкрилася, бр-р-р.

Хоча є й приємні моменти. Наприклад, коли він забуває хмурити свої темні брови та задумливо дивиться у вікно. Як зараз. І навіть здається ще гарнішим. В ньому ідеальна майже кожна частина тіла. І високий зріст, і сильні жилаві руки з чіткими візерунками вен, та навіть темне, постійно розтріпане волосся, яке він часто куйовдить пальцями, коли конспектує. Але ці майже чорні очі… псують усю картину!

Ніби почувши мої думки, Єгоров повільно повернув голову в мій бік, від чого мене моментально підкинуло на стільці, спина випрямилася, як струна, і я, відчуваючи, що вздовж хребта повзе крапля поту, розширеними очима витріщилася перед собою. Хоч би пронесло.. Як страшно, Ісусе!

До кінця пари я боялася навіть ворухнутися, а тоді дременула, як ляклива косуля. Соромно, але інакше не виходить. До того вже диявольський погляд! Може, запропонувати йому спробувати лінзи? І з бровами щось зробити, щоб вони не виглядали весь час такими насупленими. Але, стоп, це ж треба з ним заговорити, а я на таке погоджуся. Навіть із заплющеними очима та зброєю в руках. Може, якось по-іншому? Записку там підкинути чи підіслати найсміливішого одногрупника.

Озирнувшись, я помітила рудого Суханова, що якраз виходив з їдальні з горою їжі в руках та пиріжком в зубах. Він завжди всіх веселить, бере участь у театральному гуртку, ніби якимось лижним спортом займається, значить, сміливості предостатньо.

Хм-м, мабуть…

Та тут Дімон, стараючись одночасно втримати свій улов та пожерти находу, звільнив від пакетів мізинець та заштовхав ним пиріжок цілком до рота. Умудрившись при цьому ще й підморгнути дівчині, що проходила повз. Ох, добренько… інших варіантів у мене все рівно немає. І я вже рішуче ступила вперед, та він помітив мене й широко всміхнувся… від чого залишки багатостраждального пиріжка одразу ж випали з рота на долівку, а одногрупник витріщився на них сумним – пресумним поглядом.

Здається, ідея з запискою буде надійнішою, ніж рот Суханова… Зітхнувши, я розвернулася й одразу ж увіткнулася в когось носом.

— Виб… О. Божечки….

Чим нижче опускалися його брови, тим ширше розплющувалися мої очі. Спина під тонким светриком змокріла, лице заніміло. Матінко, здається, у мене інсульт. А Єгоров лиш змірив мене похмурим поглядом та мовчки обійшов, запхнувши руки до кишень куртки. Куди це він? Попереду ще дві лекції.

Придивившись, зрозуміла, що рюкзака в нього з собою нема, значить – на перекур посунув. А єдине місце для цього знаходиться майже в сотні метрів від універу (можна й біля входу, звичайно, якщо не попадатися на очі охоронцю, та не всі ризикують дістати потім ціпком по хребті). Загалом, у мене десь хвилин із десять, щоб надряпати кілька слів та кинути Чудовиську до рюкзака.

Зі швидкістю світла я помчала на третій поверх, до аудиторії, де у нас наступна пара. І, о, так, рюкзак дійсно валявся на останній парті, ще й у кабінеті нікого не було. Мені щастить!