1.

Як і кожен поважаючий себе кіт, я маю пригоди, про які "є що згадати, та нема що дітям розказати". До речі, звуть мене Барсік. А про дітей це я так... Якщо чесно — не знаю, чи вони в мене є, чи немає. А от пригод — хоч греблю гати, особливо амурних. Про них я й хотів вам розповісти.

Що вже приховувати — кіт я гарний, не якийсь там приблудний. Маю своє господарство: трохи земельки, льох, сарай, ну і, звісно, кількох "шкіряних", щоб мої забаганки виконували. Правда, інколи їх треба трохи виховувати, але то вже інша історія. Щось я відволікся… Про що це я? Ага, про сердечні справи.

Так ось, вирішив я, що пора вже собі пару шукати. Вдвох же якось веселіше. Розпушив хвоста, розправив вуса — і гайда на сусідню вулицю, подивлюсь, хто там живе.

Іду собі посеред вулиці, весь такий красень, а сам зиркаю — то ліворуч, то праворуч. Бачу — сидить киця. Думаю: треба підкотити, представитись. Я за нею, а вона — шурх у двір. Ого, думаю, до себе запрошує. Ну, я й за нею. Тільки стрибнув із паркану — як з-за рогу вилетів здоровенний собацюра! Ледве лапи уніс. Через городи тікав, аж земля під ногами горіла. Познайомився, називається…

Забіг додому, видихнув. Думаю: наступного разу буду обачніший.

Ще було, вертався я якось із риболовлі з шкіряним. Бачу — ціпонька йде. Хвіст трубою, груди колесом — підходжу. Спочатку глянув, чи нема десь собак, а потім — до неї.

Вона ж така мила, спинку вигнула, замуркотіла… Ну що тягнути? Поговорили ми з нею дуже… плідно. Їду я додому, задоволений, облизуюсь. А тут — з-за рогу двоє котів вистрибують. На мене одного! Непорядок.

Але я не з тих, кого можна залякати. Шерсть дибки, лапи розставив — готовий до бою. І почалося… Крик, вереск, шипіння, клоччя шерсті летить. Пововтузили мене, звісно, але їм дісталося ще більше.

Доклигав я до хати, ліг у затінку — відпочиваю. Кілька тижнів відходив. От кажуть, любов до гроба доведе… Та й без неї ніяк.

А хвіст мій все одно шукає пригод. Хочеться  знайти гідну пару. Таку, щоб і мишей разом ловити, і на сонечку полежати, та щоб без оцих новомодних витребеньок.

І ось побачив я її — не киця, а богиня! Біла, з чорними та рудими плямами, шерсть — як хмаринка, пухнаста, довга. Не йде — пливе. Як до такої не позалицятись?

Ще й рибину тягне — господиня! Ідеальна. Але до такої з нахрапу не підступиш. Склав я план — як її серце підкорити.

Спершу закидав її подвір'я мишами. Ловив по всій окрузі. Її шкіряні спочатку верещали, а потім мою Лапочку хвалили. Потім — делікатеси: сардельки, шинку — все тягнув. Тут мої шкіряні допомогли, сам я вже схуд — аморе міо забирає сили.

Правда, моя квіточка лише носиком поворушила, гордо пройшлась — і пішла. А я ж старався… Тут уже справа честі. А що я — не кіт?

Запрошував її на річку, співав серенади під вікном. А скільки чоботом від шкіряних отримав — не злічити.

Та все марно. Ходив би я так, поки чудо не сталось… Їду я вулицею, думаю: піду гляну, як там моя Королевна. А її бідненьку пес на дерево загнав. Сидить, труситься, жалібно мявчить.

Я бігом до її господарів, шкіряних кликати. В ноги кидався, бігав, показував. Нарешті зрозуміли, побігли. Прогнали пса, а нам — вечерю-романтик. Стояли ми з Муркою, боками терлись…

Поладнали ми добре, та тут — біда. Війна. Крик, шум, люди метушаться, всі тікають. Тут уже не до кохання.

Мої шкіряні мене забрати хотіли, та я не дався. Відсидівся трохи, думаю: треба Мурку шукати. А її нема. З шкіряними виїхала — навіть не попрощалась.

Тепер хоч на місяць вий від самотності. Думаєте, я просто кіт? Та я теж любити вмію!

Встряг я ще не в одну халепу, але собі казав: Мурка десь там, Барсику ти ще її знайдеш.

Вибрався з усіх негараздів — і вирішив: поїду закордонних киць подивлюсь. А може, й не тільки подивлюсь.

Скажу вам — гарні там киці, доглянуті, хоч і дивакуваті: то голі ходять, то в одежі. А я, пробачте, за натуральність.

А ще — на повідку ходять. Бачили таке? В нас у селі навіть не кожна собака прив'язана!

Та ні, треба шукати Мурку. Своїх шкіряних я знайшов, і її знайду. Обіцяю.