24 Розділ

Я зробила крок уперед. Він повторив мій рух. Ми майже торкались одне одного. Аскольд нахилився, і його губи вже були так близько, що я відчувала подих на своїй шкірі. Я заплющила очі — в очікуванні того самого поцілунку, хай до чого б він не привів. Мить завмерла, і більше я не сумнівалась.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, пролунали крики. Нас роз’єднала охорона. Коли я розплющила очі, переді мною стояв Аскольд, оточений охоронцями. На нього було спрямовано щонайменше десяток мечів. Він поглянув на мене так, ніби справді шкодував, що ми не встигли — що все обірвалось на вдиху.

— Пані Леоноро, — голосно, з переможним тоном, пролунав голос Енджеральдо, який увійшов на майданчик, — дякую, що затримали зрадника.

Я завмерла, не розуміючи, що відбувається.
— Що це означає? Чому Аскольда Стрімерфілда беруть під варту?!

— Молодого лорда звинувачено у зраді корони та змові з ворогом королівства, — урочисто, з нотками тріумфу, проголосив головний радник.

Я застигла. Отже, до старого Стрімерфілда він не зміг дістатися — тож узявся за молодшого.

— Ви мусите мати беззаперечні докази для такого звинувачення? — холодно вимовила я, намагаючись зберегти спокій.
— І докази, і навіть свідка, — беззаперечно відповів радник. — Відведіть лорда у його нові покої! З ґратами!

— Аскольде… — лише прошепотіла я, коли його вже вели на вихід.

Він озирнувся. Усміхнувся — лише куточками губ, без жодного слова.
Що це мало значити?

Майданчик спорожнів. Варта з головним радником швидко пішли. Небо над головою потьмяніло, немов відлуння всього, що сталося. Я знову підійшла до балюстради й глянула вниз, на центр міста. Камінь, який ще недавно був скам’янілим тілом троля, тепер виглядав просто як уламок зруйнованої скульптури — ніби весь світ намагався стерти докази правди.

Я глибоко видихнула. Спробувала заспокоїтись.
— Я мушу дізнатись, що відбувається, — прошепотіла сама до себе. — Таємничий лист без підпису, що привів Аскольда до мене,  нова зброя проти тролів, інтриги радника, замах на мене… усе це пов’язано між собою. І ще ці дивні стосунки між Глорфом і Навані… Що ж коїться навколо?

— Пані… — почувся обережний голос за спиною.

Я обернулась. До мене наближався молодий слуга. Йшов повільно, ніби боявся сполохати.
— Вам лист, — сказав він тихо.

— Мені? — здивувалась я.

— Так. Його передали анонімно біля брами й сказали, що вас можна знайти тут. Ви ж пані Леонора?
— Так, — відповіла я, трохи розгублено.

— Тоді тримайте, — він простягнув мені конверт без підпису.

Щойно я взяла його, слуга негайно розвернувся й пішов, не озирнувшись.

Розгорнувши листа, я побачила лише одну фразу — і одразу припустила, що відправником може бути той самий анонім, який раніше надіслав лист Аскольду.

«Ваш ворог знаходиться ближче, ніж ви думаєте. Шукайте серед друзів.»

— Друзі? — прошепотіла я. — Їх у мене не так і багато. Чи варто довіряти анонімному листу?

Я рушила вниз, думаю, що старий лорд уже знає: його сина взяли під варту. Мені потрібно було з’ясувати, що він збирається робити. Та цього разу мене не пустили — мовляв, лорд відсутній, — хоча здалеку було чути голос старого Мейва. Не стала спокушати долю: не хотіла, щоб і мене взяли під варту. День був гірше не може бути.

Йшла коридором, відчуваючи дивні погляди — не лише аристократок, що крокували в оточенні компаньйонок, а й служниць із крил для слуг. Ігноруючи їх, стискаючи конверт у долонях, я повернула в сторону своєї кімнати. Кинула погляд у кінець коридору: вже ніхто не стояв біля кімнати Ві. Мені хотілося підкрастися й глянути хоч крадькома, як вона, але я вирішила не наражатися. Я була впевнена у Вірсавії: він потурбується про неї — тим паче що його почуття до неї завжди були тепліші за просту дружбу.

Знявши нарешті ту вузьку, задушливу сукню, я перевдяглася в зручні бриджі й темну сорочку, підв’язану широким поясом, що стягував талію, наче корсет. Віднесла Руну до тітоньки Тертушки — боялася залишати малу без перекусу. І вже тоді, подякувавши Тертушці за допомогу, рушила в гримерку, сподіваючись знайти хоч якусь підказку.

Репетиційна зала та гримерка гули, мов вулик. Людей було повно, й я одразу зрозуміла — спізнилась. Королівські слідчі вже нишпорили кожен сантиметр, ретельно переглядаючи навіть найдрібніші речі. Як і обіцяв Мейв, тепер справою зайнялись серйозно.

Оберін ходив з кутка в куток, обличчя його було перекошене від розпачу. Щойно він мене побачив — одразу підлетів, схопив за лікоть і відтягнув убік. Від його звичних манірності та вдаваної стриманості не залишилось і сліду.

— Любо, тобі не варто тут показуватись, — прошепотів різко. — Йди до себе. Я про все подбаю. Не лізь у це.

— Але я мушу допомогти! — заперечила я. — Мою подругу скривдили, і, судячи з усього, мали намір нашкодити й мені. Це прямо стосується мене!

Він зацокав язиком, намагаючись мене втихомирити. Його пальці стиснули моє плече сильніше, ніж я звикла від нього.

— Мовчи. Про це майже ніхто не знає, і так має залишитись. Не вистачає, щоб ще одна моя протеже втрапила у скандал. Уже й так базікають, нібито Ві помстився її коханець за зраду, — він сплюнув крізь зуби, — і людям начхати на правду. Не вистачало, щоб і твоє ім’я заплямували.

Я вперше бачила Оберіна в такому стані — роздратованим, розгубленим і наляканим водночас.