23 Розділ

— Лорде, маю ще дещо вам передати, — промовила я, коли Мейв вже збирався повернутися до своїх справ. — Дехто просив передати вам сувенір, так він це назвав.

Очі Мейва заглибилися в мене з легкою зацікавленістю, і він обережно відсунув пір’яну ручку вбік.

Я дістала з торбинки невеликий мішечок і поклала його на стіл перед лордом.

— Що це? — запитав він, не поспішаючи торкатися мішечка.

— Монети, рівно двадцять одна.

Спочатку він дивився на мене нерозуміюче, наче шукаючи відповідь між мною і мішечком.

— Хто їх передав?

— Енджеральдо, — відповіла я, помітивши крихітну міміку на його обличчі, майже непомітну, але сповнену інтриги. — Він сказав, що ви все зрозумієте.

— Двадцять одна монета?! — повторив задумливо лорд.

— Так, Енджеральдо передав, що ви зрозумієте.

Його губи миттєво піджались, а навколо них утворились глибокі зморшки. Коли ж його погляд впав на мішечок, я чітко побачила, як щось змінилось у його очах, а пальці затремтіли.

— Дякую, — промовив він, і в голосі не відчувалося жодної емоції, ні натяку на відтінок почуттів.

Я змушена була залишити кабінет Лорда, лишивши його в такому неоднозначному стані. Монети явно мали своє значення, і Мейв зрозумів його сенс.

На виході я обережно зачинила двері, наче боялася навіть стуком потурбувати лорда, бо відчувала себе вісником неприємних новин, які принесла, передавши ці кляті монети. Повільно зробивши крок, очі мої натрапили на чоловічі черевики. Погляд ковзнув догори — і я зустрілася з темними очима Аскольда.

Він склав руки на грудях і дивився на мене з викликом.

— Чи варто мені питати, чому ти прокрадаєшся з кабінету мого батька?

І що я могла на це відповісти?

— Привіт, — промовила я тихо.

— Привіт? — його брова злегка злетіла, утворивши нову зморшку на лобі.

Ми стояли так, мовчки, вдивляючись один в одного. Повітря між нами було густе від невисловлених питань і тихої напруги, і здавалось, що навіть час трохи сповільнив свій хід.

Раптом він схопив мене за долоню й різко потягнув уперед, не даючи навіть перевести подих.
— Куди ми йдемо?
— Побачиш!

Повз нас пройшло кілька служниць. Я одразу помітила, як вони почали перешіптуватись, щойно ми відійшли на кілька кроків.

— Тобі не здається, що наша поведінка зовсім недоречна? — кинула я, намагаючись не відставати.

Ми йшли поспіхом, наче він боявся, що не встигнемо кудись.
— Аскольде, зупинись! — сказала я твердо, з натиском.

Він не відреагував. Тоді я висмикнула руку й спинилася, не зрушивши з місця. Йому довелося обернутися. В його очах не було нічого. Я знала — зараз він справжній. Бо та порожнеча за його словами і є він — без притворства, без удаваних емоцій. І вперше мені чомусь стало затишно. Не могла пояснити, чому. Раніше ця порожнеча лякала мене до нестями, більше, ніж я могла це визнати. Чи все змінилось, коли він зміг показати її мені — і більше нікому?

Я зробила крок до нього й заговорила тихо:
— Ти можеш пояснити, що відбувається?

Його погляд наче повернувся з якогось мені невидимого світу.
— Мені здається, якби я міг відчувати… я б закохався в тебе.

Не очікувала нічого відвертого — тим паче таких слів, що змусили мене різко проковтнути повітря, яке клубком осіло в горлі. Невже він говорив серйозно? І взагалі… що це мало значити?
— І… ти хочеш? — ледь прошепотіла я.
— Хотів показати тобі те, що змусить тебе виконати свою обіцянку, — промовив він спокійно, без тіні збентеження, яке, на відміну від нього, охопило мене.
— Що це?
— Ходімо, сама побачиш. Поки ще… можна.

Він простягнув руку — терпляче, майже невимушено, тримаючи її доти, доки я не зважилась відповісти на його жест.

За кілька хвилин ми вже стояли на просторому майданчику — одному з верхніх поверхів резиденції Стрімерфілдів. Краєвид відкривався на все місто. Це місце нагадувало балкон, але з панорамним виглядом на небо, розлогий простір і мармурові колони, між якими тремтіло повітря, напоєне світлом. Попереду тягнулася витончена балюстрада, а за нею — усе місто, наче на долоні. Видовище було просто неперевершене.

— Ти хотів показати мені краєвид? — запитала я, намагаючись приховати збентеження.

Він підійшов ближче — настільки, що наші погляди зрівнялися. Я відчувала його тепло, поки навколо нас грав молодий південний вітер, приносячи запахи міста — садів, спецій і свіжої випічки.

— Я хотів, щоб ти побачила це, — тихо промовив він.

Він указав рукою на центр міста, підійшовши надто близько. Я напружилася і намагалася угледіти те, на що він вказував, але зосередитися було важко.

Щойно в поле мого зору потрапило те, що він показував, посмішка миттєво зійшла з мого обличчя — я зробила крок назад і більше не сперлася на балюстраду. Погляд губився в ногах і я змусила себе поглянути вперед.

Він обернувся до мене. На його обличчі не було жодного виразу.
— Тепер твій дар вільний, і тобі не треба боятися, що троль звільниться від нього та нашкодить комусь, — сказав він тихо.

— Так… не треба, — відсторонено повторила я, дивлячись на нього, бо на місто більше дивитися не могла. — Коли його знищили?

— Сьогодні зранку троля вивели в центр міста, на світанку. Щоб усі побачили, що ми можемо їх знищити і що перемога вже близько, — промовив він нейтральним тоном, який нічого не відображав. І цього разу голий факт промови і його байдужість знову почали мене лякати.

Пальці заніміли; я судомно стиснула їх, намагаючись стримати те, що хотіло вирватися з мене: шок, співчуття, розпач.
— Так і повинно бути? Так? — запитала я його, голос тремтів, хоч я намагалася його приборкати.

— Так, тролі — наші вороги, — відповів він спокійно.
— Ти впевнений? — мій голос зрадницьки тремтів.
— Ти ж сама мисливиця на тролів. Чому таке питаєш? — він зробив крок уперед, я відступила.