22 Розділ

Мене запросили в пустий кабінет і попросили зачекати. Я не поспішала займати своє місце. На очі потрапили маски, що прикрашали стіни — досить похмурі та неочікувані. Здавалося, вони могли належати далеким землям Естельвія та Каласто, про які згадував Аскольд. Вони різко контрастували з виглядом Мейва. Старий лорд здавався відкритим, звісно зі своїми таємницями, але, на відміну від Енджеральдо, не славився різким словом. А ці маски — деякі з щупальцями, а деякі ніби витягнуті з жару, огорнуті попелом.

Дерев’яні панелі, що прикрашали нижню частину стін, були виготовлені з невідомого мені дерева темного відтінку. Кабінет не прикрашала жодна позолочена прикраса, на відміну від холу та інших кімнат резиденції. Тепер зрозуміло, звідки в Аскольда така двоякість, така неоднозначна таємничість і багатоликість.

— Вітаю, пані Леоноро! — промовив Мейв із-за спини.

Я різко обернулася, майже стрепенулась.
— Не чула, як ви увійшли.

— Перепрошую, не мав наміру налякати, — він рішуче пройшов до свого широкого столу та всівся за крісло. — Не очікував вас побачити. Що вас привело? Чи не біда з вашою подругою?

Він говорив рівним тоном, не бадьорим, але таким, що контролює кожен вираз.

— Ви вже в курсі справ, — промовила я, сідаючи напроти. — Це навіть краще. Не була впевнена, що ви мене приймете і взагалі вислухаєте.

— Звісно, я готовий вас вислухати, — відповів він ще до того, як я спромоглася продовжити власну промову. — І не лише тому, що мій син у вас зацікавлений!

І посміхнувся так по-батьківськи, що я втратила дар мови.

Отже, «зацікавлений»… так це називають.

— Чи можу я сподіватися на ваше втручання? — запитала я. — Мені розповіли, що ця біда з Ві пов’язана зі мною. Вона використала те, що призначалося для мене. Вважаю, таку справу не можна залишати без уваги. Це замах.

— Цілком згоден з вами. Я залучу до справи своїх людей, які зараз не входять до груп патрулювання та справ із тролями, — відповів він з готовністю.

Лорд був готовий допомагати.

І знову мене щось насторожило. Все складалося якось дивно, ніби люди навколо міняли ролі, ніби навколо мене була ще якась порція життя й подій, яких я раніше не помічала.

Мейв помітив мій задумливий погляд і заговорив:
— Також я дам розпорядження, щоб особистий лікар моєї родини оглянув вашу подругу. Щоб із нею не трапилося нічого лихого, впевнений, ми знайдемо ліки й того, хто це заподіяв.

Вся промова та аргументи, які я готувала, щоб вмовити такого зайнятого лорда допомогти мені, відкидалися як непотрібні, і тепер мені варто було б подякувати йому, але замість цього я запитала:
— Вибачте за невдячність, але мені чомусь здалося, що у вас будуть важливіші справи, ніж справи другорядних артисток?

Його обличчя знову осяяла та сама доброзичлива посмішка, яка, хоч і здавалася щирою, бентежила ще сильніше, ніж якби була оманливою.

Мейв поклав руки на підлокітники крісла, обтягнуті темно-синім оксамитом.
— Все, що відбувається в палаці, — мої турботи, і тим паче такі злочини, — промовив він рівним тоном. — Не вважайте це особистою послугою, я роблю це для всезагального спокою в палаці. Ви повинні розуміти, наскільки це зараз важливо.

І я розуміла, але його слова все одно не лягали гладко на серце.
— Я все одно буду особисто вдячна вам за допомогу, — сказала я з готовністю. — Бо для мене, як ви розумієте, це виклик. Хтось бажає мені зла, і це, ймовірно, буде не єдина спроба.

— Саме тому я вам рекомендую тепер ніде не з’являтися без супроводу. — Він зробив паузу, обережно обводячи мене поглядом. — Звісно, про будь-який виступ й мови не може бути. Вам слід відпочити і не покидати своєї кімнати. Якщо бажаєте, можу організувати вам охорону.

— Не треба, — відповіла я різко.
Тільки нишпорок за спиною мені не вистачало.

— Я звикла сама про себе піклуватися, — додала я, випрямившись у кріслі. — Дам раду. Не варто відволікати вартових на такі дрібниці!

— Вам видніше, — сказав він спокійно, — але пропозиція буде актуальною в будь-який час.

Мейв із його смуглявою шкірою та глибоким, уважним поглядом здавався ще молодим на вигляд, але тонкі зморшки на чолі й навколо очей нагадували, що цьому Стрімерфілду вже більше шести десятків років. Його аура спокою та влади, неначе прихована магія, відчувалася у кожному русі, кожному зваженому слові.

— Вдячна, що прийняли мене, — сказала я, підводячись із крісла.

Мейв, із його аристократичною поставою, підвівся одночасно зі мною. Ми обмінялися ввічливими кивками, і лише за мить я згадала, що прийшла сюди з іншою метою. Я обернулася посеред кабінету.