Репетиція проходила в досить напружених тонах. Сестриця Ві раз у раз кидала на мене двозначні, незадоволені погляди, весь час збиваючи ритм. Вірсамію це швидко набридло — він зупинив гру просто посеред ноти й окинув нас важким, незадоволеним поглядом. Здавалось, навіть Оберін думками літав десь у хмарах — був будь-де, тільки не тут.
Після репетиції я поспішила залишити залу. Незручна сукня заважала відчувати себе вільно та впевнено. Уже на самому виході згадала, що в невеличкій кімнатці, яку ми називали своєю гримерною, я ще минулого разу забула щасливу підвіску. А удача мені зараз ой як потрібна.
Коли я увійшла, то застала сестрицю Ві за своїм столиком. Побачивши мене, вона стрепенулась і поспіхом підвелась, наче я застала її за чимось недобрим.
Нічого не сказавши, вона знову сіла за свій столик. Я мовчки підійшла до свого місця, але підвіски не побачила. Пудра, грим, маска коломбіна з минулого маскараду — все лежало на своїх місцях. Лише кілька шпильок вибились зі звичного порядку, які я похапцем не поклала в скриньку до інших.
— Ві, ти не бачила моєї підвіски? Тієї, з блакитним каменем? — запитала я спокійно, хоча всередині щось неприємно стислось.
— Очі підведи вгору, — відповіла вона, не обертаючись, і завзято почала накладати новий шар пудри на своє й так білосніжне обличчя.
Я підвела очі — і справді, підвіска висіла просто на гачечку дерев’яної рамки дзеркала, поблискуючи в світлі ламп, ніби спостерігала за нами.
— Ві, все гаразд? — запитала я наостанок, коли вже збиралась йти.
— Так, — коротко кинула вона.
Не отримавши більше жодної реакції, я вийшла.
Ві часом виявляла дивну поведінку, тому я не надала цьому значення. Та коли з тітонькою Тертушкою сиділа в її солодкому царстві випічки й пила запашний чай із перцем і гвоздикою, в коридорі раптом здійнявся галас. Ми обидві визирнули з кухні. Кілька слуг у паніці когось кликали, зазирали в кожні двері, бігали коридором, плутаючи напрямки, — і лише коли вони пробігли повз, я чітко розібрала, що шукають нашого лікаря. Схоже, його не було у своєму кабінеті.
— Цікаво, що сталось? — пробубоніла тітонька Тертушка, підперши боки. — Невже якийсь спадкоємець пальця дверима притиснув?
Я пирснула зі сміху, прикривши долонею рот. Картина справді могла бути саме така — ми вже не раз бачили, як лікаря кликали через зламаний ніготь чи подряпину від паперу.
— Може й так, — прошепотіла я, та все ж погляд ковзнув у глиб коридору, де лунав тупіт і чиїсь тривожні голоси.
У палаці давно всі звикли, що дітей не просто берегли — їх оберігали від усього, що бодай трохи нагадувало небезпеку. Не лише від тролів чи темної магії, а й від звичайних протягів, пилу чи сходів без поручнів. І, можливо, саме через це чимало спадкоємців виросли надто тендітними, мов кришталь — блискучими зовні, але крихкими всередині. Але не Аскольд, він зростав далеко від стін цього палацу.
Попрощавшись із тітонькою Тертушкою, я рушила до своїх покоїв — мішечок із двадцятьма однією монетою все ще чекав своєї місії. Проте до кімнати я так і не дійшла.
Моє крило було не для слуг, але й не для привілейованих мешканців палацу — вузькі проходи, скрипучі двері, запах старого дерева й засохлих трав. Тут жили артисти, та далекі, часто не признана, рідня когось з аристократів. І саме там, у самому кінці коридору, знаходилась кімната сестриці Ві.
Здалеку я помітила натовп. Люди товпились біля її відчинених дверей, перешіптувались, хтось показував пальцем, інші — прикривали роти долонями. У повітрі висіла тривога, важка й липка. Я відчула, як серце опускається кудись униз, а ноги дерев’яніють, але все ж рушила вперед, пробиваючись крізь людське кільце.
І тоді побачила її.
На ліжку, серед зм’ятої постелі, лежала сестриця Ві. Її шкіра, колись бліда й ніжна, тепер була всіяна темними пухирями, а крізь них проступав зеленкуватий відтінок, наче отрута пробилась крізь кров. Очі — червоні, запалені, повні дикого болю. Лікар, зіщулившись, тримав її за плечі, намагаючись стримати судоми, а інший слуга втирав їй у шкіру якусь смердючу мазь. Запах був такий, що очі сльозились.
І саме в ту мить, коли її погляд зустрів мій — Ві закричала. Різко, пронизливо, жахаюче. Її крик був не просто болем — це був страх, що проривався прокляттям. З її губ зривалися слова, які я не мала чути: темні, спотворені, це були прокльони на мене.
Я застигла, мов камінь. У горлі пересохло, а повітря стало важким і гірким. Люди відсахнулись, і навколо мене утворилось невидиме коло — мене наче відгородили від усіх. Ніхто не наважувався навіть дихнути поруч.
Та раптом хтось схопив мене за руку. Сильна, гаряча долоня з тонкими пальцями. Я підвела очі — Вірсавій. Його погляд був серйозний, навіть жорсткий.
— Тобі краще тут не бути, — прошепотів він, стискаючи мою руку й тягнучи в коридор.
— Що сталося? — ледве вимовила я, намагаючись не розсипатись, втисла нігті в долоні, щоб утриматись бодай за щось реальне.
Він не одразу відповів. Його кроки були швидкі, різкі, а обличчя — напружене. Лише коли ми звернули за ріг, де шум уже стихав, він озирнувся й тихо сказав:
— Схоже, хтось отруїв її. І, Леоноро… здається, ти причетна.
Його слова вдарили, мов холодний вітер. Вірсавій стояв близько, настільки, що я відчувала на шкірі його подих — важкий, стриманий, наче він сам не хотів говорити цього вголос. Його погляд ковзав моїм обличчям, шукаючи там щось — каяття, брехню чи, може, бодай натяк на відповідь, якої він боявся.
Я висмикнула руку з його долонь, відступивши на крок, наче від жару.
— Та я остання дізналась, що з нею щось сталось! — вигукнула, але голос зрадливо тремтів, гойдаючись між гнівом і страхом.
— Тихше, — він нахилився ближче, — я розумію. Не це мав на увазі. Я ще цього нікому не казав. Але якщо мене викличуть… допитуватимуть… — він ковтнув повітря, — ти повинна знати, що я розповім.
Його слова злітали поспіхом, без пауз, ніби він боявся, що хтось може почути нас. А я стояла, стискаючи долоні в кулаки, і в голові вже вимальовувались десятки варіантів того, як усе обернеться — кожен гірший за попередній.