20 Розділ

Кабінет здавався іншим світом після похмурих, вогких темниць палацу — наче хтось відкрив завісу й впустив мене в простір, де навіть повітря пахло владою й стародавньою історією. Величезний стіл, різьблений із темного дерева, тримався на ніжках у формі звивистих змій, що перепліталися між собою, ніби вічно змагалися за здобич. Та придивившись, я зрозуміла, що то не змії — радше давні істоти, схожі на драконів, про яких давно вже не говорять уголос. Їхні лусочки вкривала потьмяніла позолота, що ловила тьмяне світло лампи, мов залишки сонця, заблукані в цьому кабінеті.

Я не могла відвести від них очей, коли сідала навпроти столу, обережно, наче ступала на священну землю. Примостилась на самий край крісла, відчуваючи, як тканина мого плаща шелестить, мов неспокійна ріка. Усередині жила впевненість, що цей день затягне мене в нову безодню — бо Енджеральдо не з тих, хто відпускає швидко. Він любив розмірковувати вголос, розтягуючи слова, як музику, яку слухає лише він сам. І, звісно, потребував слухачів. А цього разу — слухачкою мала стати я. Моя справа, певно, вже викликала шепіт у коридорах, особливо з огляду на те, що я — улюблениця Оберіна. О, матінко, що ж буде, коли дізнається церемоніймейстер... А він неодмінно дізнається, бо сьогодні — репетиція. Та я туди не прийду.

І головне питання, що гризло мене, наче хробак у серці: чи піде моя справа на судилище, чи, може, я відбудуся якимось стерпним покаранням?

Енджеральдо навіть не глянув у мій бік. Його тонкі пальці неквапно перегортали білосніжні аркуші документа. На переніссі — кумедний монокль, який надавав йому вигляду педантичного вченого, але в очах при цьому жевріло щось таке, що холодом пробирало до кісток. Кумедність розвіювалась одразу, варто було йому заговорити — і кожне слово ставало вироком.

Хвилини тяглися повільно, мов краплі води зі стелі темниці. Він не підводив очей, ніби навмисне випробовуючи межу мого терпіння. І коли, нарешті, його погляд зустрівся з моїм, я відчула, як усередині стискається щось живе й крихке. Я була готова до всього — до суворого вироку, погроз чи навіть допиту під чарами правди. Та почула зовсім інше.

Він відклав папери, повільно відкинувся на оксамитову спинку крісла і сказав:
— Ваша справа, Леоноро, куди ви там зникаєте ночами… але цього разу ви попались. Але скажу відверто: ви не така вже й важлива пташка в палаці, аби вас не можна було спіймати й припнути коротким ланцюгом. Покарати вас — справа проста.

Я вжалася у власне тіло, не могла приховати здивування, він знав про мої нічні прогулянки.

— Все залежить від вас Леоноро!

Я напружилась, спина витягнулась, як тятива лука. В мені зародився первісний страх, не той, що стискає груди, а той, що будить інстинкт до втечі. Погляд мимоволі ковзнув до дверей — вони здавались надто далекими й непроникними, мов під охороною невидимих чар. Хто б міг прийти мені на допомогу? Ніхто. Навіть вітер за вікном стих.

— Думаєте, ваш новий покровитель прибіжить вас рятувати? — спитав Енджеральдо, і куточки його губ ледь смикнулись, натягнувши вуса, чорні, мов смоль, до самого підборіддя. В усмішці чулося щось недобре — майже грайливе знущання.

Отже, він знав і про Аскольда, про кого б він ще міг говорити!

Я відчула, як у мені спалахнула гордість, хоч і крихка, як скло.
— Я ніколи раніше не мала порушень, — промовила я рівним тоном, хоч голос видав зрадливу тремтливість. — Ви маєте на це зважати. І що буде, якщо сьогодні я не з’явлюсь на свято, не зіграю, як завжди? Почнуться питання, пане раднику. І, боюсь, вони торкнуться не лише мене.

Хотілось бути впевненою й непохитною, але чи справді це було так — важко сказати. Від пильного погляду Енджеральдо не було куди сховатись, він пронизував, мов тонке лезо, що розтинає душу, шукаючи слабке місце.

— Можливо, — промовив він спокійно, — але навіть екзотичні пташки швидко набридають. Їх тримають доти, доки спів тішить слух, а потім — закидають у темряву клітки, аби забути. Ваш спів згадуватимуть, Леоноро, як щось минувше, забуте.

Його голос був гладкий, майже ніжний, але від кожного слова холод стікав по шкірі.

— Особисто я, — продовжив він, трохи нахилившись, — ніколи не мав до вас претензій. Навпаки, ви здавались мені вищою за більшість мешканців цієї богадільні. Але ваші нічні прогулянки… не були такими вже й таємними.

Раптом він кинув на стіл документ, який досі уважно гортав. Печатка тріснула, і папір розгорнувся, мов розправлене крило. На самому початку красувалося моє ім’я, нижче — рядки з біографії, навіть ім’я моєї матінки з сиротинця.

Тут, я вже не могла ні стримати подиву, ні враження, яке справляв Енджеральдо.

— І знаєте що? — його очі звузились, — мені навіть не цікаво, чим саме ви займались, поки це не створює мені проблем. Але сьогодні вночі ви були необережні. Вас бачили. А отже — справа відкрита.

Я відчула, як напруга стискає груди. Проте мусила триматись. Вирішила використати важіль тиску, який би не бажала використовувати, але виходу не залишилось.
— Ви самі сказали, що в мене є покровитель, — відповіла я, змушуючи голос звучати спокійно. — Думаєте, він залишить це без уваги? Я просто шукала свою лисичку. Всі знають, як я люблю Руну — це нікого не здивує.

Енджеральдо випрямився, потім повільно нахилився до мене, переплівши пальці над столом. Його рухи були обережні, як у мисливця, що підкрадається до здобичі.

— Лисичка, — повторив він, і в голосі бриніла насмішка. — Що ж, мене цілком влаштовує така легенда. Нехай буде лисичка.

Усмішка, що торкнулась його вуст, була дивною — надто людяною, щоб бути щирою, і надто хижою, щоб бути безпечною.

Я кліпнула, намагаючись упіймати сенс його слів.
— Тобто… справи не буде? — перепитала, не довіряючи власним вухам.

Його очі спалахнули іскрою, схожою на відблиск чарів у сутінках.
— Не буде! — відповів він тихо. — Справу цілком можна закрити.