19 Розділ

Коли палка зустріч Навані нарешті скінчилася, я ледь не дрімала, спершися об холодну стіну. Це ж як можна так довго лобизати одне одного? Повітря в кімнаті давно втратило свіжість, пахло чужими емоціями, теплом і тією млосною насолодою, яку важко було не відчути навіть через відстань. Коридори тим часом спорожніли — навіть кроки солдатів затихли, розтанувши в нічній тиші.

Я рушила в бік резиденцій родини Аскольда, але зупинилася на півдорозі.

А це не занадто — заявитись до нього посеред ночі? І взагалі… якщо знову доведеться потрапити у ті зали спокусниць, де кожен подих пахне гріхом і шовком? Не хотілося мати з тим нічого спільного. Але іншого входу я не знала. Офіційний хід був замкнений, а стража при палаці не впустить мене в східне крило. Хіба що через Стрімерфілдів — їхня варта мене має пропустити. Але як же соромно буде знову опинитись там… серед тих оксамитових канап.

Я вже розвернулася в бік своїх покоїв, але раптом застигла.

А якщо завтра я передумаю? Якщо пил рішучості осяде, і все, чого я прагну зараз, завтра здасться божевіллям?

Я знову рушила до його резиденції — і знову зупинилася. Як звір, загнаний у тісний ліс, я кидалася з боку в бік, не наважуючись ні піти, ні повернутись. Рідко в житті я так сумнівалася, як цієї ночі — і, певно, саме тому ця ніч уже стала для мене новим досвідом.

Тиша раптом здригнулась — із мого мішечка сонно вилізла Руна. Її шерсть світилась легким сріблястим блиском, очі примружились, і вона видавила коротке, сердите «врук». Потім зістрибнула на підлогу, стрясла білим тільцем і, хитро усміхнувшись своєю лисичою мордочкою, подалася вперед, мов знала, куди йти.

— Ей, а ну стій, нишпорко! Куди це ти? — кинулася я навздогін, але серце всередині вже билося швидше.

Щойно я виринула з рогу та побачила, як Руна застигла посеред дзеркальної підлоги, мене пронизало холодне відчуття. Поверхня підлоги відбивала світло ламп, і на мить здалося, що я стою серед озера з рідкого скла. Піднявши очі, я натрапила на погляди патруля — четверо стражників стояли посеред нічного коридору, зі світильниками в руках та тримали напоготові мече. Ми дивилися одне на одного кілька секунд, немов кожен чекав, хто перший зрушить із місця.

Здавалося, ніхто з нас не був готовий до такої зустрічі. Та лише я встигла підхопити Руну і сховати її в торбинку, як двоє з них різко рушили вперед. Мене схопили, грубо схопивши за руки.

— І хто це в нас такий нічний гість? — голос командира прорізав тишу, важкий і зухвалий. Він підійшов ближче, нахилив лампу, і тепле світло впало просто мені в обличчя. — Ану, покажися.

Я мружилася, намагаючись розгледіти його крізь яскраве світло. Серце билося так гучно, що я майже не чула власного голосу.
— Я... випадково заблукала. Бачите, моя лисичка втекла, і я просто... розшукувала її.

Командир скривився у ледь помітній усмішці.
— Лисичка, кажеш? — він схилив голову, а потім одним пальцем відхилив край мого плаща. Його погляд упав на пояс, де виблискував ряд гострих ножів. — І ці іграшки теж для лисички?

— Це не те, що ви думаєте! — я спробувала вирватися, та залізні руки стражників стиснули мене ще дужче.

— В темницю її, — коротко кинув він, навіть не глянувши більше в мій бік. — Зранку розберемось.

— Зачекайте! Це помилка! — я рвонулася вперед, проте мене вже тягнули до сходів. — Ви не маєте права! Я... я дуже важлива при дворі! Ви точно знаєте, хто я! Я Леонора, улюблена лютністка короля!

Командир зупинився, кроків за два від мене. Його обличчя напівзникло в тіні, але я відчула, як він мене вивчає. Потім, із холодною байдужістю, він лише промовив:
— Тим цікавіше буде почути, що скаже Його Величність, коли дізнається, кого ми впіймали тебе серед ночі зі зброєю в руках.

От халепа, — майнула думка, коли мене тягнули холодним коридором, а лампи відкидали довгі тіні на гладку підлогу. Я вже не намагалася вириватися — марно. Залізні руки стражників стискали мої плечі так, ніби боялися, що я розтану просто в повітрі.

— Це випадковість, — випалила я голосніше, ніж хотіла, і мій голос відбився глухим відлунням від стін.

Командир, що йшов попереду, спинився й повільно обернувся. Його обличчя освітило тремтливе полум’я ліхтаря — грубі риси, сива щетина, старі шрами, що ховалися в зморшках. Очі, хоч і втомлені, світилися крижаною пильністю людини, яка надто добре знає, що таке брехня.

Коридори нічного палацу тягнулися нескінченними анфіладами — із золоченими карнизами, застиглими портретами й гобеленами, що здавались живими у світлі ліхтарів. Повітря було холодне й пахло воском, старим каменем і металом зброї.

— Якби я застав тебе з кимось у коморі у пристрасних обіймах, — промовив командир сухо, але в голосі чулося ледь приховане знущання, — то, можливо, це справді була б помилка. Пристрасна, але помилка. Тут таких ловимо часто. Та жодна покоївка чи служниця, що біжить на таємну зустріч із коханцем, не бере з собою цілий арсенал ножів… — його погляд ковзнув униз, до мого пояса, — і не виглядає так, наче збирається тікати з палацу.

Я стисло губи.
— Так. Я йшла на таємну зустріч, саме так! — ухопилася за можливість, яка, по суті, була не такою вже й далекою від правди.

Командир пирхнув, і його вуста скривилися у втомленій гримасі — суміш недовіри, досвіду та старого сарказму.
— Справді? — буркнув він, сповільнюючи крок і кидаючи на мене короткий, зацікавлений погляд. — І ким же є твій таємний чоловік, га?

Я відкрила рота… і одразу закрила. У голові промайнула постать Аскольда, його спокійні очі, але я одразу відкинула цю думку. Втягувати його в це я не хотіла, що б ще більше пов’язати себе з ним. Інших імен просто не було.

Командир хитнув головою, ніби прочитав усе, що я подумала.
— Так я й знав, — пробурмотів він, і в його голосі відчувалася втома старого вояки, якому вже надто набридли нічні інтриги, зниклі служниці та брехня при місячному світлі. — У темницю її. До ранку, може, й згадає ім’я свого коханця. Або справжню причину блукань після комендантської години.