18 Розділ

До закриття брами ще лишалося вдосталь часу, але, як на зло, мене постійно щось затримувало: то гурт служниць обступить, прилипнувши з проханнями показати Руну, а лисичка тільки радіє увазі, наче справжня зірка. Потім по дорозі зустріла Навані, яка щебетала про своє нове захоплення — любого Анека. Коли нарешті вдалося від неї вирватися, мене перестрів Глорф зі своїми уїдливими зауваженнями. Нарешті звільнившись від нав’язливої уваги, я майже бігом рушила до свого потаємного виходу. Я мала покинути палац, щоб знову зроби те, що вимагала від мене моя місія.

Та щойно звернула за ріг, як мене схопили сильні руки й силою затягли до невеликої кімнати, освітленої лише однією лампою. Аскольд стояв навпроти — спокійний, самовпевнений, із тією своєю шкідливою посмішкою, яку я вже починала ненавидіти.

Я склала руки на грудях і суворо промовила:
— Що це за ігри?

— Роблю все, щоб уберегти свої інвестиції, — відповів він з холодною усмішкою.

— Це ти зараз про мене? — я різко ступила назад і вхопилася за ручку дверей, натиснула, але ті навіть не ворухнулися.

Аскольд дістав маленький ключик і розмахнув ним перед моїм обличчям.
— Коли ти встиг? — вигукнула я. 

— Спритність рук — і нічого більше, — лукаво кинув він.

Кімната, в якій ми опинилися, більше нагадувала стару комору — без вікон, без навіть натяку на вихід. Повітря стояло затхле, напоєне пилом і запахом старого дерева. Далі тяглися полиці, де в хаотичному безладі стояли коробки, банки, уламки речей, давно забутих усіма.

— І що далі? Будеш мене утримувати в цій пилюці? — я примружилась, уважно стежачи за ним.
Ключик він непомітно поклав до правої кишені брюк — дрібниця, але я її запам’ятала.

— Лише поки годинник не виб’є дванадцяту і палац не замкнуть, — спокійно відповів він, роблячи крок ближче. — Я ж мушу вберегти тебе від самої себе… поки ти не виконаєш свою обіцянку.

Він наблизився, і без того тісний простір раптом став нестерпно малим. Його тінь впала на мене, а разом із нею — дивне відчуття, ніби повітря стало важчим, живішим.

— Або ти можеш зробити це просто зараз, — прошепотів він, нахиляючись ближче. Його голос став тихим, хрипким, майже сповненим виклику.

— Аскольде, відчини! — вимовила я категорично, без тіні гри в голосі, без натяку на флірт. Я знала, чим усе це може закінчитись, а до цього я не була готова. Та й він не уявляв, що чекає на нього насправді — лише думав, що розуміє. Його власне прагнення, з яким він жив стільки років, злилося з ним настільки, що вже важко було розрізнити, де закінчується він, а де починається це бажання — знову відчувати.

Навіть зараз, коли я дивилася в його очі й бачила удавану грайливість — маску, яку він звик носити, — я знала, що це лише оболонка. Він досконало розумів, як кожен рух, кожен змінений відтінок голосу впливає на інших, але не усвідомлював, як далеко може зайти те, ким він стане… після мого поцілунку. Але навіть зараз в цій грі він буде більш справжнім, ніж під дією мого прокляття.

Мимоволі я уявила це, як він плазуватиме від кожного мого погляду та слова — і відраза спалахнула в мені, змусивши відвернутися.

— Це настільки огидно тобі? — його голос став раптом холодним, рівним, без жодної емоції. І саме це налякало — бо він більше не грав. Тепер переді мною стояв справжній Аскольд.

Я знову глянула на нього. Його обличчя вже не приховувало нічого — ні фальші, ні усмішки.

— Що саме? — тихо запитала я, не розуміючи, що саме він зараз почув у мені.

— Бути тут поруч зі мною. Тобі настільки огидно знаходитись поруч із тим, хто не вміє відчувати? — його голос задрижав, і вперше в ньому я почула щось схоже на… відклик із середини.

Я запнулась, не знаючи, як пояснити свою реакцію, як пояснити те, чого він просто не міг зрозуміти. Ті, кого я цілую, не просто втрачають волю — це схоже на втрату душі. Але він, хоч і не здатен відчувати, все ж мав свою волю. І саме її міг втратити.

Ми довго стояли, втупившись одне в одного. Між нами нависла така тиша, що чути було, як у коморі поскрипує стара дерев’яна балка. Потім він різко зірвався, вставив ключ у замок і майже гримнув дверима, виходячи.

— Можеш іти до свого клятого лісу! — кинув наостанок. — Може, ще якогось троля поцілуєш!

Я залишилась стояти посеред тісної комори, шокована його вибухом. Повітря стало ще важчим, майже задушливим.

— І що це було? — прошепотіла я сама до себе, торкаючись холодної ручки дверей. — Він що, образився? Це ж… — я глибоко зітхнула. — Це точно були емоції.

Чи я чогось ще про нього не знаю!

Миттю вилетіла до коридору й побігла за ним, повертаючи за ріг, де він щойно зник. Але попереду, в самому кінці, на мене вже насувалася озброєна група солдатів. Схоже, незабаром мала розпочатися комендантська година, і вони прочісували палац, аби впевнитися, що всі перебувають у своїх покоях. Я різко шмигнула назад і, не роздумуючи, увірвалася до перших-ліпших дверей, що виявилися не зачиненими. У цій частині палацу зазвичай ніхто не мешкав — тут були лише господарські приміщення та комори для зберігання. Але в цій кімнаті було дивно просторо. Мигнула до високих шаф, на випадок, якщо солдати захочуть обстежити і це приміщення.

Я затаїлась між високими шафами, де пахло пилом і старими тканинами. Схоже, тут працювали ткалі — уздовж стін стояли кілька станків, обплутаних нитками, мов замерзлі павутинки часу. На полицях — сувої полотен, притрушені тінню. Сонячне світло сюди не знало дороги, бо кімната була позбавлена вікон. Лише одинока лампа, що ледь жевріла тьмяним, майже погаслим вогником, здавалося, була випадково забута. Вона ніби чекала — чи то мене, чи то когось іншого, розливаючи навколо себе атмосферу застиглого часу.

Раптом — скрип дверей. Хтось увійшов. Не солдати — кроки були надто тихі, обережні, як у людини, що не бажає залишати слідів. Потім — тиша. Присутність зависла в повітрі, мов подих перед бурею. Хтось завмер. А тоді повільно рушив далі. Двері знову скрипнули, цього разу майже несміливо, і зачинилися.