16 Розділ

— Я… Леонора, — промовила я, намагаючись звучати впевнено.

— Так-так, — він підняв долоню, зупиняючи мене на півслові. — Знаю. Безродна, що грає на лютні.

Його тон був спокійний, навіть буденний, але в тому, як він вимовив “безродна”, відчувався прихований укол. Навмисний чи ні — не мала значення, бо зачепило. Занадто точно потрапив у болюче місце.

— І до речі, — продовжив він після короткої паузи, — ваша гра прекрасна. Я ніколи не казав цього, але радий, що випала нагода.

Він відійшов від дверей, за якими застигли в очікуванні наказу кілька слуг — шість, якщо рахувати всіх, від особистих до охоронців. Вони стояли, як кам’яні, лиш зрідка кидаючи обережні погляди в наш бік.

Аскольд тим часом залишався нерухомим, мов статуя. Його мовчання було глибшим за будь-яке слово, і саме це мовчання робило сцену ще напруженішою.

Мейв, здавалось, зовсім не помічав сина. Вся його увага була прикута до мене.
— Мені доповіли, що в покоях мого сина надто шумно. І… кричала жінка, — його голос був рівним, але в очах майнув холодний блиск. — Це мене стурбувало. Скажіть, мій син поводився з вами не по-джентльменськи? Ви тут по своїй волі?

Я завмерла, зовсім розгублена. Це запитання вибило мене з рівноваги, а ще більше — те, що Аскольд мовчав. Від моменту, коли батько увійшов, він промовив лише привітання. Я не знала, куди дивитись — на спадкоємця, що стояв мовчки поруч, чи на його батька, чий погляд пронизував наскрізь.

— Ваш син нічого… нічого поганого не зробив, — видушила я нарешті. — Ми просто… грали.

— Грали? — брова Мейва піднялась так високо, що це виглядало іронічно навіть без тіні посмішки.

— Так, у лованки, — відповіла я, намагаючись стояти рівно, як це роблять аристократки. Та кожен рух, кожен подих видавав у мені простолюдинку. — Я тікала, він… наздоганяв.

— Цікаво, — промовив Мейв, і його погляд повільно ковзнув до сина. — Тобто ви грали. В гру.

Аскольд не поворухнувся, не кліпнув, навіть не змінював виразу обличчя. Він просто стояв і мовчав.

— Це досить… неочікувана відповідь, — промовив Мейв після короткої паузи, і в його голосі вперше з’явилась ледве помітна усмішка. — І мене це забавляє.

— Забавляє? — повторила я, не приховуючи здивування. Та відчуття було дивне — ніби ця розмова мала зовсім інший підтекст, якого я ще не розуміла.

— Так, саме забавляє, — промовив Мейв майже з веселою ноткою в голосі. — У такому разі, я не буду вам заважати. Продовжуйте свою гру. А слугам я скажу вас не турбувати.

І, не давши мені навіть зреагувати, він розвернувся, і його розкішне вбрання важко ковзнуло по мармуровій підлозі, залишаючи за собою запах ладану й влади.

— Почекайте, я… — я підняла долоню, ніби могла жестом зупинити лорда Стрімерфілда. Але двері вже грюкнули, залишивши нас наодинці.

Тиша впала раптово, густа, ніби повітря стало важчим. Я стояла посеред кімнати, не знаючи, чи сміятись, чи втекти. Аскольд перевів на мене погляд — повільний, упевнений, із блиском, у якому переплітались і гра, і щось небезпечніше. Його губи ледь сіпнулись, і та мікроскопічна зміна виразу народила посмішку — хижу, але сповнену задоволення.

— Я люблю ігри, — промовив він тихо, наче зізнавався у чомусь інтимному. — І, схоже, ти теж.

Його голос був низьким, повільним, у ньому тремтіла та сама небезпечна впевненість, від якої хочеться одночасно відступити й зробити крок ближче.

А десь у мені на мить майнула думка: може, його батько не просто так пішов, залишивши нас удвох. Може, це теж частина гри — і я навіть не уявляю, хто в ній мисливець, а хто — здобич.

Різко, без жодного попередження, я відскочила від нього, утримуючи безпечну відстань, наче тонка межа між життям і чарами. Та він лише ледь нахилив голову й посміхнувся тією спокійною, майже хижою усмішкою, що випробовує волю. Повільно рушив до канапи, не торкнувшись скляного столика, й опустився колінами на м’яку тканину, тягнучись до мене. Його руки лягли на спинку канапи.

— У мені вперше за багато років прокинувся азарт, — промовив він тихо, з теплом, що межувало з небезпекою. — Чи це означає, що ще до твого чарівного поцілунку чари вже почали діяти на мене? Пробуджувати те, що я давно вважав мертвим?

— Ти помиляєшся, — відповіла я стримано. — З чарами треба бути обережнішою. Не дарма дар фей тепер називають прокляттям.

— І що з того? — його голос став глибшим. — Дар чи прокляття — вирішуємо ми самі. Зараз твоє прокляття — моє спасіння… Нарешті я зрозумів суть того загадкового листа.

Він говорив не як спадкоємець роду, що тримає себе гордо й холодно, а як людина, котра раптом відкрилася, розірвавши власні заборони.

— Лист? — я насторожилась. — Про що мова? Ти ж ніколи не згадував про якийсь загадковий лист.

— Не було нагоди, — буденно кинув він і, обернувшись, опустився на розкішну канапу, обшиту темно-червоним оксамитом, що виблискував при світлі кришталевої люстри. — Сідай. Розповім.

Я не поспішала, стояла, вдивляючись у нього, вивчаючи, чи не пастка це.

— А ти… нічого не зробиш? — запитала я з обережністю обходячи його, не зводячи погляду.

Він підняв погляд, і в ньому мигнула тінь усмішки — така, що водночас дратувала й тягнула ближче.

— Як бачиш, я вже сиджу, — спокійно відповів він, відкинувшись на спинку канапи. — Хочеш — можеш навіть тримати при собі кинджал, якщо так спокійніше.

— У мене немає кинджала, — буркнула я, не відводячи погляду.

— Тим цікавіше, — тихо проказав він, — бо тоді тебе захищає лише твоя воля.

Я стояла ще мить, вдивляючись у нього, й зрештою підійшла ближче, але не настільки, щоб він міг мене дістати. Зупинилась навпроти. Його очі на мить спіймали мої, і я відчула, як щось невидиме, напружене, наче тонка нитка, натягнулась між нами.

— Пообіцяй: нічого без мого дозволу не робити! — вимогливо промовила я до нього.

— Якщо ти про поцілунок — то вважай, ти мене вже вмовила, — відповів він спокійно. — Але щойно троль буде знищений, ми це зробимо. Це буде початок нової сторінки мого життя, і я хочу, щоб цей поцілунок сподобався й тобі.