15 Розділ

Лінивий погляд спадкоємця Стрімерфілдів ковзнув по мені, зачепившись там, де сукня занадто підкреслювала вигини. Довелося одягтись відповідно — не могла ж я з’явитися в східному крилі у своєму дранті, в якому ходжу на полювання чи в місто. Тож вибрала одну з тих суконь, у яких виступаю: з вирізом на нозі, відвертим декольте і тканиною, що тісно облягала тіло. Відчуття було таке, ніби мене оголювали просто поглядом. Захотілося прикритись руками.

А яскраві промені полудня падали з високого вікна за його спиною, роблячи його постать ще величнішою й чужою.

— Почну з того, що розповів патрулю, — протягнув він недбало. — Сказав, що випив зайвого, вирішив прогулятись і випадково покинув палац.

— Та ти ж брехати не вмієш! — не втрималась я. — Випадково покинув палац і опинився за багато кілометрів від нього! Звісно ж, вони тобі не повірили!

— Авжеж не повірили, — знизав він плечима. — Але хто з них насмілиться питати про це короля чи мого батька? Тому й зробили вигляд, ніби вірять. Кому їм доповідати? Радникам? Придворним? Головнокомандувачу? Всі вони нижчі за мене. Лише король чи батько можуть покарати мене, але ніхто з цих людей не набереться духу донести.

Я лише хмикнула й відвела погляд, але потім мене різко осінило:

— А що це за ошийник із шипами, який здатен нашкодити тролям? Я вперше таке бачила!

— Це зброя проти тролів… чи радше забавка, — його голос звучав насмішкувато. — Бо, окрім тих ошийників та списів, вони нічого путнього проти них не спорудили.

— Ти про що? Це магія? — не повірила я.

Він подався вперед, у його погляді заграв хижий вогник, а на вустах з’явилась хитра усмішка.

— Ти вже бачила цю «магію» цієї ночі, в печері, — промовив він тихо, майже змовницьки. — Це порода, що виросла зі стін печери, яка сотні років визрівала в тих глибинах. Так мені пояснили люди, що працюють на батька, без подробиць звісно. Виявилось, якщо її обробити при високій температурі, вона отримує властивість пробивати шкіру троля. Але є одна деталь: на сонячному світлі вона розсипається і втрачає силу. Так само як і тролі. Ось таке диво природи. А може і не природи, хто зна…

— Це ті самі кристали, — задумливо мовила я, — що віддзеркалювали мерехтливе сяйво твого ліхтаря… Але як вони взагалі тут опинилися? І чому їхня вразливість така ж, як у тролів? Дивно… Може, ці печери пов’язані з місцем, звідки тролі походять? Може, десь тут є вхід, крізь який вони прориваються в наш світ? Я не раз чула, як люди розповідали, що вірять, ніби тролі приходять саме з-під землі, з цих печер. Тим паче ці печери перетинають усе королівство — вони б стали чудовим швидким шляхом для їхнього пересування. Хоча невідомо, наскільки вони глибокі, щоб умістити їх у повний зріст. Це варто дослідити.

Аскольд нахилив голову, на мить прикусив губу й пробурмотів:

— У такому ключі я не думав… Але твоя здогадка куди цікавіша, ніж більшість припущень наших радників.

У мить грайливість зникла з його обличчя — наче хтось вимкнув світло в кімнаті — й наступна фраза прозвучала ще дивніше, ніж усе до того:
— Досить про це. Закохуй мене в себе.

Я відчула, як усі м’язи підкорилися твердому тонові його наказу, але знизила голос:
— Не можу. Ти забув, що під нами — троль, під дією мого прокляття. Можливо буквально під нашими ногами. — Я говорила тихо, відчуваючи, як слова важчають у повітрі. — Я не можу цього зробити, поки він тут. Він може стати загрозою для всіх в палаці.

Він витягнувся, ніби пробудившись, і різко підвівся. У його рухах було стільки упевненості, що мені стало від того і лячно, й дивно тепло одночасно.
— То в чому проблема? — холодно й коротко сказав він. — Ходімо.

— Куди? — запитала майже щиро розгублено. Але я теж підвелася — захоплена хвилею його наміру.

— Випустимо троля на волю, — промовив він, і в його очах заграли відблиски шаленого плану, — і покінчимо з ним раз і назавжди.

Я застигла: голос в мені кликав обережність.
— Але його, певно, охороняють, і королю він потрібен з якоїсь причини. Нас не пустять.

— Нічого, — сказав Аскольд так просто, ніби розповідав про завдання на полюванні. — Я їх відволікатиму. Ти знаєш, я вмію це. А ти виведеш його — він слухатиме тебе. Піде за тобою куди завгодно. Простішого завдання не існує.

Ці слова як крижаний залізний ключ влетіли мені в груди й вибили звідти весь подих. Я хотіла погодитись — хотіла, бо в його голосі звучала обіцянка вирішення, порятунку, важкої, але чистої перемоги. Але остання фраза пройшла крізь мене як лезо: не сміливість, не захист — а неминучість жертвоприношення, де він просив мене віддати іншу істоту на вірну смерть, бо його воля повністю належить мені. І я мовчки стояла, стискуючи кулаки, відчуваючи, як в мені зростає буря, яку не в силі було зупинити жодне «так».

— Лево! Не кажи, що знову… — його голос різко зрізав мене. — Яка з тебе мисливиця, якщо одного троля ти не здатна прикінчити?

— Раніше все було зрозуміло: по той бік стояв явний ворог, — прошепотіла я, голос тремтів. — Його треба було знищити — і це була б боротьба. А зараз…

— Що зараз? — він рвонувся вперед, очі — наче криця, — дивився на мене блиском, що ледь стримувався. Якщо в ньому й немає емоцій, то зараз я бачила чудову гру: він напружений, і мені здавалося, він ледве не вибухає.

— Він довіряє мені, — вийшло з мене, твердо й тихо. — Ти розумієш? Він виконує кожен мій наказ. Де тут гідна смерть чи чесна боротьба? Він просто підкориться моєму прокляттю. Я так не можу.

— А я можу! — випалив він, ніби блискавка, і кинувся до виходу.

Я кинулася поперед нього й приставилася плечем до дверей, перегородивши йому шлях. Пальці мої ненароком стисли холодний метал ручки, серце калатало в грудях.

— Що ти збираєшся робити? — рішуче запитала я.

Він зупинився, дихав рівно, але очі горіли.
— Те, на що ти не наважуєшся. Щоб потім ти виконала свою обіцянку. Ти ж казала — зробиш це. Ти забула? — Голос його був гострий, як клинок. — Я не відступлю, поки ти не поклянешся накласти на мене ті чари. Скажи мені, як це зробити.