14 Розділ

Мене спинили на вході два стражники з виразом непорушної суворості на обличчях. Їхні списи схрестилися переді мною, немов крижані стріли, що застерігали від поспіху. Я ніколи ще не ступала в цю частину палацу й навіть не сподівалася колись потрапити сюди. Лише мріяла потай, слухаючи чужі оповіді, немов легенди про далекі краї, які вже не існують. Казали, що східне крило нагадує живі картини — величні, ніби зіткані з золота й тіней, що берегли славу королівських часів.

Та відтоді, як тролі впали на наш світ, більшість коштовностей, символів і реліквій прибрали з відкритої для всіх частини палацу. Картини з образами предків, різьблені вази, золоті скіпетри, що сяяли під світлом сонця, — усе це тримали в східній частині палацу, а щось можливо в темницях. Тепер люди знали про багатства та історичні пам’ятки корони лише з переказів. Мені було відомо, що в цій частині десь знаходиться і резиденція короля.

Прийнявши рішення не йти до резиденцій парадною брамою, я незабаром пошкодувала про це.

Я вже стояла перед зачиненими дверима, а поза широкими плечима стражників мій погляд ковзнув убік — і там, у проміжку, немов крізь розколину в часі, відкривався краєвид. Блискучий мармур, вицвіле золото та килими, що все ще дихали ароматами чужих століть. У тій миті мені здалося, що я зазирнула в саму серцевину палацу, де жила тінь минулої величі.

Мені справді здалось, що ось-ось мене розвернуть. Я вже приготувалась до суворого окрику чи холодного наказу повернутись назад, але замість цього стражники, наче за таємним велінням, вклонились і без слова розступились. Більше того — один із них зробив крок уперед і, майже урочисто, провів мене далі, немов я мала право ступати туди, куди не дозволяли нікому.

Ми рушили розкішним коридором, що сяяв, мов жива артерія минулих епох. По правий бік відкривалась вражаюча галерея — сад, влаштований у самому серці палацу. Небо над ним було відкрите, і крізь арки лився потік сонячного світла, що грало на листі, перетворюючи його на смарагди. Там співали екзотичні пташки, спів яких, іноді до мене долинав: їхні крила світилися, наче вогники, розкидані між гілками.

По інший бік коридору на мене пильно дивились портрети родовитих предків, що ховались в тіні мармурових ніш. Мені здавалося, що їхні очі стежать за кожним кроком, мов перевіряють, чи варта я ступати тут. Обличчя на полотнах були величні й суворі, з високими чолами й холодними усмішками. Деякі імена я впізнавала — легендарні полководці та радники, які творили історію королівства. І якщо моє припущення вірне, то тут були прадіди і самого Аскольда.

Ішла й відчувала, ніби ступаю по стежині, що веде в самісіньке серце чужих таємниць.

— Мені потрібен Аскольд Стрімерфілд, — промовила я пискляво, ніби сама на мить перетворилася на ту наполохану пташку.

— Так, господар попереджав, що чекатиме на вас, — відразу відповів стражник, і, не гаючи часу, відчинив важкі різьблені двері в кінці коридору.

Я встигла лише ковтнути повітря. Звідки він знав, що я прийду? Це питання жужмом вп’ялося в голову, та я стримала здивування, лишень ковзнувши оком по стражникові.

Двері зачинилися за моєю спиною, відрізавши шум світу. І я опинилася в іншій реальності.

Попереду здіймалися високі білі колони, поміж яких розташувались розкішні канапи в золотих обідках, обтягнуті пурпуровим оксамитом, що виблискував у м’якому світлі канделябрів. Килим під ногами здавався настільки м’яким, що захотілось скинути чоботи й ступити босоніж, аби відчути його шовковисту поверхню.

На одній із канап сидів розвалившись радник, якого я знала в обличчя. Його постать була ліниво-розслабленою, руки розкинуті в боки, а погляд ковзнув по мені слизько, майже масно, так, що захотілося обтрусити з себе його очі. Він подався трохи вперед, і його долоня, важка та лінива, впала поруч, запрошуючи мене сісти.

Я відчула, як по шкірі пробіг холодний струмінь огиди, але раптом із-за колони позаду нього випірнула жінка. У відвертому вбранні, з хитрою посмішкою й поглядом, що спалахував ніжністю лише для нього. Вона пестливо провела рукою по його плечі, схилившись, але той, не зводячи з мене очей, продовжував кликати мене — наче я була цікавіша за будь-які його іграшки.

"І де я, до біса, опинилась?" — майже голосно подумала я, ковтаючи відразу.

Озирнувшись я помітила ще кількох гостей, що сиділи на інших канапах в оточенні відомих осіб при королю та жінок, що виглядали далеко не як аристократки, що проживали в палаці.

Та раптом у мою руку вп’ялась чужа долоня. Тепла, сильна й зовсім не обережна. Мене різко смикнули вбік.

— А в тобі цікавості не менше, ніж у твоєї лисиці, — різко кинув мені Аскольд, тягнучи за собою, не надто зважаючи, що я ледь встигаю за його кроком.

— Куди ми йдемо? — вирвалося в мене майже писком, бо серце підстрибнуло й шалено билося, немов намагаючись втекти з грудей раніше за мене.

— А що, хочеш залишитись тут? — в його голосі бриніла насмішка.

Я озирнулася й швидко похитала головою. Ті канапи з відвертою розкішшю, тілами, що занурилися в хмільне дозвілля, і дивні погляди гостей зовсім не здавались місцем, де я мала б опинитися.

— Тебе мали провести до моїх покоїв, — продовжив Аскольд, стискаючи мою долоню, немов боявся, що я висмикнусь і втечу. — Але сюди бояться ступати стражники чи слуги. Бо кожен знає, чим може закінчитися надмірна цікавість. Покаранням. А ти смілива — сама прийшла!

Його слова прозвучали так, ніби він водночас і хвалив, і попереджав.

Я чула про це місце зовсім інші розповіді, ніж було насправді.  

— Що це за місце? — запитала я, коли колони з танцюючими тінями та канапи, де сиділи ще кілька загадкових гостей, залишилися позаду. Мені здалося, що повітря тут важче, ніби напоєне чиїмись секретами.

— Тут розважається справжня еліта, — відповів він тихо, з напівусмішкою. — А ті вечори, на яких ти виступаєш, служать лише для однієї мети: створити ілюзію, що все, мовляв, лишилось, як раніше. Що ми в безпеці. Що король здоровий. Що королівство тримається міцно, а аристократія не загрузла в звабницях, куплених у далеких землях. Мій батько постарався.