13 Розділ

Переступивши поріг чорного входу з боку господарських дворів, я опинилась серед гомінкого царства кухонь, де слуги вже клопоталися над сніданками та вечерею для королівської родини. Я швидко промайнула крізь вузькі робочі коридорчики, звичні для них, і так само звичні для мене. Вони лише мовчки кидали короткі погляди — всі давно знали, що я люблю прогулюватися садом на світанку, коли брами палацу тільки-но відчиняються. Це було зручним поясненням моїх ранніх прогулянок. І ніхто не наважувався питати більше.

Швидко крокуючи я діставалась потрібного крила. Замкнувши за собою двері власної кімнати, я впала на ліжко під гучний стукіт власного серця, залишивши торбинку з Руною поруч.

Лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, намагаючись переосмислити все, що принесла ця ніч. Лише через кілька хвилин підвелася, сіла на м’якій ковдрі й стягнула з ніг чоботи, які важко впали на підлогу.

— І що це було, Лево?.. — прошепотіла я, ледь чутно, наче боялась розбудити тишу. — Він зовсім нічого не відчуває... але ми схожі. Такі схожі...

Руна, що вже встигла примоститися поруч, виповзла мені на руки і поклала крихітну голівку на мою долоню. Її теплий дотик неначе вирвав мене з важких думок.

— Та ти не лисичка... ти ж справжня кішечка, — лагідно усміхнулась я, погладивши її по спинці. — І така маленька... Невже бувають такі породи? Ти зовсім не ростеш відтоді, як я тебе знайшла.

Я нахилилася й легко цьомнула Руну в холку, вдихнувши її ледь відчутний запах, схожий на димок від трав’яного вогнища. Та вирішила, що мушу нарешті відпочити, бо сил не залишалося навіть на думки. Виконавши звичні процедури, розтерла напружені м’язи ніг, щоб зняти гіркий тягар нічної дороги, і прослизнула під ковдру, наче в інший світ.

Я раділа, що сьогодні не передбачалося репетицій: вечір обійдеться без виступів. Неділя ж бо — день, заповіданий першим монархом королівства богам, і навіть тепер, у часи тролячого терору, люди не зраджували віри. Вони все одно збиралися при святилищах і підносили молитви, наче світ тримався на їхньому впертому шепоті.

Сон прийшов уривчасто, немов шматки битого скла, що не складалися у цілу картину. Мене переслідував образ чоловіка, що не вмів відчувати. Його обличчя то наближалося, то зникало, немов дивилось на мене крізь водну гладь. Я здригнулася й підвелася, коли у двері почувся настирливий, безперервний стук.

Неохоче звелася на ноги й пошкандибала до дверей, ще напів у сні.
— Навані... — прошепотіла з полегшенням. — Це ти.
— А хто ж іще може так гатити в твої двері! — зухвало озвалась вона.

Подруга прослизнула до кімнати так, ніби тут завжди було її місце, і одразу розвалилася на моєму ліжку, немов то трон усього палацу.
— Де ти вчора пропадала цілий день? — в моєму голосі було більше докору, ніж цікавості. — Я хвилювалась.

Я присіла поруч, потягнулась, відчуваючи, як тріщать кісточки у спині після безсонної ночі, й прилягла поруч. Ми часто так робили: лежали пліч-о-пліч на ліжку й говорили, наче дві змовниці, що діляться таємницями світу.

— Затрималась у місті й боялася повертатись уночі, — пояснювала вона, вдивляючись у стелю й ритмічно гойдаючи ногами, що звисали з краю ліжка. — Думала, не встигну. А ти ж знаєш, як розпорядники на кухні лютують, коли хтось запізнюється. Вони б і не пустили мене, навіть якби я встигла перед комендантською годиною. Глорф обов’язково б доніс — ну ти ж знаєш, який він.

— Та ясно, — кивнула я, мимоволі усміхнувшись. — А затрималась то чому?

Очі Навані раптом заграли блиском, і вона перевернулась на бік, сперши голову на руку.
— Я декого зустріла. Лево, це було... просто прекрасно. Він син хазяїна тієї пекарні, де я завжди беру здобу. Уявляєш? Я господиня пекарні!?

— О, так ти в пекарню закохалась чи в сина хазяїна пекарні? — не втрималась я й засміялась.

— Звісно ж у Анека! — вигукнула вона, і її голос став м’якший, як свіжоспечений хліб. — У нас так багато спільного.

Вона щебетала ще довго, сипала дрібними подробицями, немов прикрасами на святковому пирозі. Її слова бриніли радістю, і я ловила себе на тому, що слухаю мовчки, дозволяючи їй захоплено розписувати кожну дрібничку. І в той час, як вона ділилася своїм світом, наповненим світлом і мріями, я берегла власні таємниці, нічні пригоди, що були для неї занадто темними.

Аж раптом Навані зупинилась на півслові, наче щось відчула. Погляд її ковзнув по мені — уважний, допитливий, майже занадто пильний. Вона замовкла на мить і тільки тоді тихо продовжила...

— Ти знаєш, я дещо дізналась. Про Аскольда Стрімерфілда, — шепнула Навані, і голос її потемнів, став наче обпаленим жаром. — Не май з ним справ, Лево. Вже різне базікають на «кузні» після вчорашнього бенкету. Кажуть, він мав стільки жінок, що й земель у нашому королівстві не набереться.

— І що ще базікають? — спитала я, намагаючись зберегти байдужість, хоча серце відбивало тривожний ритм.

— Він перебірливий, норовливий. Йому жодна не догодила. Жінкам небезпечно мати з ним справу. І всіх він покинув. Але і це навіть неголовне! Кажуть, він приїхав із далеких земель, аби стати головним спадкоємцем корони. Адже король не має сина. А єдина донька… ну, сама знаєш. Проклятий дар від феї і все таке. Жоден монарх сусідніх королівств не визнає королевою ту, що носить прокляття. Ти розумієш?! А син старого Стрімерфілда — перший у черзі по кровній лінії. Їхня гілка перша по рідству.

— Але ж ця гілка ніколи не вважалася спадкоємницею корони, — заперечила я тихо. — Кажуть навіть спільної крові в них вже немає, може вже сотня років пройшла з останнього спільного союзу між їх родинами, ну так казали раніше.

— Може й так, але диму без вогню не буває, — знизала плечима Навані. — Уся біда в тому, що король не має спадкоємця. А це змінює все. Та ще й його брат з родиною таємниче зникли багато років тому, наче хтось спеціально похвилювався про те, що спадкоємців не залишилось. Хто знає, можливо принцесі й пощастило, ніхто не вбачатиме в ній спадкоємицю корони і не чіпатиме, через темний дар.