12 Розділ

— Не піду! — так само твердо відповіла йому.

Він так і застиг, стискаючи мою руку у своїй долоні, і свердлив мене поглядом.

— Тоді зробимо це тут і зараз! Що робити?!

Він повільно відпустив мою руку.

— Ні! Якщо чари перейдуть на тебе, троль звільниться від них та знищить усіх стражників! — гукнула я, звертаючись до його здорового глузду.

— Ти просто нестерпно правильна! — майже рикнув він.

І просто пішов.

— Куди ти йдеш?

— Куди-небудь, подалі звідси! — кинув він, не зупиняючись.

Ноги, просякнуті морською водою, грузли в піску, і я важко шльопала за ним, відчуваючи, як солона волога тягне мене донизу, немов сама стихія намагається втримати. Аскольд ішов попереду, мов тінь, і впевнено звернув у бік темних печер. Вузький вхід розчахнувся, наче роззявлена паща звіра, і він зник у ній, лишивши мені лише відблиск чужоземного ліхтарика. Далі був вхід до печери, набагато більший і не такий вузький. Навіщо ж він обрав цей? Прагне пригод?!

— Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш цих печер! — мої слова розчинилися в шумі хвиль.

Я майже наздогнала його, але застигла перед входом. Світло його ліхтаря вже віддалялося й тануло в глибині, як зоря у темному небі. Озирнувшись, я вслухалась у ніч. Звіддалік долинали голоси стражників, рев троля перекрикував прибій — світ ззовні нагадував бурю, що збирається розірвати берег.

Я вирішила не блукати, лише перечекати в середині, але варто було ступити у вузький прохід, як темрява розступилася — переді мною відкрилася простора печера, немов підземний храм. Кам’яні «сльози» звисали зі склепіння, відблискуючи у світлі. У центрі, серед мерехтливих кристалів, сидів Аскольд, опустивши голову. Ліхтар у його руках кидав чарівні відблиски, що танцювали по стінах, немов розсипані зорі, і робив його схожим на людину, яка тримає в долонях чужий світ.

Повільно, наче мисливиця, що не хоче сполохати дичину, я рушила до Аскольда. Відблиск світла огортав його, мов мерехтливий серпанок світанку — близький і водночас химерний.
— Аскольде?.. — озвалася я тихо.

Він підвів голову. Я чекала побачити у його погляді сум чи біль, але натомість побачила порожнечу — й одразу згадала, що він лише зачароване дитя без справжніх почуттів, як і я, що вічно покликана закохувати у себе фальшивим коханням.

— Ти ж розумієш, — прошепотіла я, — почуття, які несе моє прокляття, несправжні. Вони — лише підробка, як ельфійське скло, яке носять ті, хто не може дозволити собі справжні діаманти. Ти розумієш це?

— Мені байдуже, наскільки вони фальшиві, — його голос звучав глухо, але кожне слово було наче камінь. — Ти хоч уявляєш, як це — жити й лише пам’ятати віддалено, як це щось відчувати, немов крізь туман? Посміхатися іншим, а всередині — лише порожнеча… Ти знаєш, чому я не повертався додому цілих двадцять років?

— Чому? — запитала я майже шепотом.

Я повільно опустилася поруч із ним. Коліна торкнулися теплої, вологої землі печери. Ми сиділи навпроти — я не наважувалася підійти занадто близько, але й не хотіла бути осторонь.

— Я побував майже в кожному краї та королівстві за всіма морями. І все — лише заради того, щоб знайти ту, яка здатна пробудити в мені справжні почуття. Мене оточували найекзотичніші квітки чужих садів, дочки султанів та королів, найспокусливіші звабниці домів насолоди — від білих пелюсток північних країв до смуглявих сирен пустель. І жодна не змогла розбудити у мені навіть крихти живого відчуття. Я мандрував світом, вірячи, що десь там знайду те, що варто було шукати тут. І повернувся лише тому, що втратив надію. А тоді зустрів тебе… ту, що може зняти це прокляття, змусити мене відчувати. Лево, зроби це. Я благатиму тебе, аж поки ти не погодишся.

Я лише похитала головою, відмовляючи.

— Аскольде! Те, про що ти просиш, не поверне тобі справжніх емоцій, не змусить серце відчувати. Моє прокляття лише подарує тобі ілюзію, примару, яка змусить тебе підкорятися мені.

— І що поганого? — його голос став тихим, але в ньому прозирала прірва. — Ти думаєш, це гірше, ніж те, що я маю зараз?

Він нахилився ближче, і наші обличчя опинилися на одному рівні. Між нами ніби розчинилося повітря, стираючи межі та відстань. На мить здалося, що ми не з різних світів, він не — спадкоємець славетного роду, а я не — сирота без роду й коріння, а двоє приречених, що зустрілися в темряві. Його подих ковзнув по моєму обличчю, гарячий і тривожний, а в очах відблискував ліхтар, ніби чужий вогонь у глибині печери.

Здавалося, це був ідеальний момент, але замість того, щоб зробити те, чого він так благав, я різко відсторонилася. Серце билося глухо й важко, мов об каміння. Розвернулась і швидко рушила до виходу з печери, ковтаючи вологе повітря — воно раптом стало густим, наче вода. Я потребувала ковток волі, аби не потонути у власних почуттях. І лише тепер зрозуміла: захопившись емоціями, я випустила з уваги головне — неподалік ще могли бути королівські стражники.

Раптом мене схопили і притисли до холодної стіни печери, всього за кілька кроків від виходу. У темряві розчинився чужий шепіт і відразу пролунав приглушений крик зовні.

— Лево, не рухайся, — тихо мовив Аскольд, тримаючи мене у вузькій кам’яній ніші. Його тіло було тепле й напружене, мов натягнутий лук. Щойно я розтулила губи, щоб щось сказати, він миттю знову прикрив мені рота долонею.

— Вони дуже близько, чуєш? — прошепотів біля мого вуха. Його подих ковзнув по шиї, і мене охопив холодний трепет.

Я лише кивнула. Так, я теж чула їх — глухі голоси зовсім поряд, настільки виразні, що я могла розібрати окремі слова.

— Я відволічу їх, — його шепіт став ще тихішим, майже невиразним, — а ти тим часом знайди Зевса та вирушай до палацу. Лево, молю тебе, їдь верхи, а не йди пішки. Час тролів ще не скінчився.

Я знову мовчки кивнула. Він не дав мені відповісти — пальці все ще міцно стискали мій рот. Його очі зблиснули дивним вогнем, у якому важко було розрізнити — це турбота чи холодний розрахунок. Але мій мозок чітко знав, турботою це не могло бути. Як тільки в цьому переконати серце?