11 Розділ

Раптом Аскольд схопив мене за плечі й різко відвернув від троля, змусивши погляд спрямуватися на нього.
— Я знаю, що робити! — його голос пробився крізь гуркіт моря. — Зачаруй мене. Зроби це зі мною. Я хочу цього! Тоді тобі не доведеться вибирати: троль знову стане ворогом, і ми зробимо те, що повинні — зведемо його в пастку й знищимо. І обидва отримаємо те, чого прагнемо. Зроби це!

Слухаючи його, я відчувала в його словах розпач, який ніби стискав серце. Голос став надривним, губи піджаті — у кінці його промови пролунало майже благання. Пальці його боляче впивалися в мої плечі; від цього у мене підіймалося тремтіння, а маленька Руна, відчувши напругу, висунула мордочку з мішечка й тихо зашипіла.

Раптом Аскольд ніби прокинувся з якогось примарного сну: відпустив мої плечі, відступив кілька кроків, і на обличчі промайнуло збуджене, але збентежене усвідомлення.
— Вибач… Я зробив тобі боляче? — прошепотів він, голос уже не такий упертий, а скоріше змучений.

Я похитала головою.
— Ні, не зробив.

Ми застигли в тиші. Навколо лише глухе дихання троля, що перетиналося з ритмом хвиль. Ця пауза була важчою за будь-які слова: у ній стискалися провина, страх, тривога й те тонке, неозвучене притягання, яке не хотіло віддавати контроль ані одному з нас.

— Ти прагнеш стати рабом почуттів? — спитала я тихо, але кожне слово розривало ніч.

Страх перед його реакцією відступив; тепер я прагнула розгадати, звідки в ньому ця згубна жага до забуття.

Він видихнув глибоко й напружено.

— Ні. Я прагну хоч щось відчути, — прошепотів, наче це було його останнє слово перед прірвою.

У голові промайнули останні дні. Чи була в ньому завжди ця пуста твердиня, чи він лише навчився будувати навколо себе маски — мов лицар у лавровому вінку, що ховає обличчя під шоломом? Я хотіла знати, чи під цією бронею ховається справжня людина, чи лише холодна порожнеча.

— Тоді навіщо ти віддаєш мені свою волю? — слова злетіли з моїх вуст не як питання, а як постріл у темряву.

— Я прагну відчувати! — його голос зірвався й розчинився в повітрі, наче останній крик воїна. — Це брехня, всі мої посмішки, просто маска, лише одна з багатьох.

У мене не складалося враження, що він бездушний — навпаки, здавалося, ніби це ретельно сплетена маска, під якою ховається шторм. Невже це не так?

— Ти хочеш потрапити під мої чари, щоб… відчути щось? — запитала я, відчуваючи, як мої слова тремтять, мов струна. — Ти прагнеш почуттів?.. Не можу в це повірити!

Він схилив голову. Його руки безвільно звисали, наче обірвані крила, а очі були порожні й холодні, як зачинені двері храму. Ні відблиску, ні іскри — лише бездонна глибина, в якій розчинялося світло.

Я застигла і мені довелося змусити себе стояти на місці, щоб не втекти, бо в середині все стискалося від цього видовища. Він нагадував розбитий келих, у якому ніколи більше не зазвучить дзвінкий тост; порожній панцир, з якого пішла душа. Чи можливо це? Чи може людина стати такою пустою, що навіть відлуння почуттів не залишиться всередині?

— Ну, коли всі маски спали, що ти бачиш в мені? — його голос пролунав не запитанням, а крижиною, що впала у темну воду. У цю мить він був порожнім, наче розбита статуя — ще секунду тому в ній вирувало життя, а тепер лишилася лише оболонка. І це лякало найбільше.

— Це прокляття фей? — тихо, майже пошепки, спитала я, змусивши себе зробити крок уперед. — Який дар тобі призначався?

Я відчувала: у цій історії щось дзеркальне, схоже на моє власне відлуння. Ми обоє — зіпсовані ланки одного ланцюга, уламки, які світ відкинув, а доля звела. Він і я.

— Фея подарувала мені здатність відчувати емоції інших та наміри людей, так сказав батько, — його голос лунав глухо, як удари по закутому металу. — Емпатична магія. А натомість я втратив усі власні почуття. День, коли магія стала вивернутим навиворіт полотном проклять, співпав з днем, коли прийшли тролі. І десь після п’яти років я зрозумів, що став іншим. І відтоді лишався лише актором, що копіює емоції, але не відчуває нічого.

Він говорив і дивився крізь мене, наче крізь прозору завісу, а в його очах не відбивалося нічого, окрім безодні.

— А тобі? — він підняв погляд, і це було, мов тінь, що шукає світла.

Я вдихнула гірке повітря й відповіла:

— Я мала знайти кохання всього життя. Ну, так сказала відьма, до якої я ходила, — слова звучали наче хрусткі уламки скла, — а натомість у мене закохуються й стають рабами почуттів. Але я ніколи не взаємна в їх почуттях.

Наші голоси змішалися у темряві, як дві течії річок, що ніколи не зіллються в одне русло.

Море ревіло десь далеко, і в його реві був відгомін наших слів — двох покалічених дарів, що стояли на краю світу. Ми були як два поламані годинники: один вміє зчитувати ритм людських сердець, але сам без годинникової стрілки, інша — створює зв’язок, що карає за свою силу. І в цій похмурій гармонії народжувалася нова загроза — й можливо, нова надія.

І раптом страх від його безодні зник — ніби морський туман, що розвіявся під першим подихом вітру. Ми були схожі: дві зламані скрипки, що все ще вміють звучати. Я підступила ближче без тремтіння і простягла руку — торкнулась його щоки кінчиками пальців. Він дивився прямо, але у його очах не було відблиску; мовчазний годинник, що зупинився. Застиг — ніби чекав сигналу з невидимого світу.

— А коли я торкаюся — теж нічого не відчуваєш? — прошепотіла я, і голос мій здавався крихким, як скло в ледачому штормі.

— Ні, — відповів він коротко. — Ти зробиш це?

Ми обоє знали, що він просить. Він хотів, аби я своїм прокляттям знищила його власне, наче спробою ударити клин клином. Це було так просто, майже спокусливо просто… то чому ж я вагалася? Чи вірила я, що мій дар може послужити благом? Звісно, ні!

— Троль розірве нас, щойно чари впадуть, — відповіла я, хоча справжня причина була глибша, невимовна, ще неусвідомлена.