10 Розділ

Прибій хвиль, що бився об скелі, ще здалеку чувся глухим гулом і розкотистим відлунням гуляв по землі. Ми ж під’їздили зі сторони берега, тут знаходились входи до печер, яких було немало. Печери вважались старшими за наше королівство і простягались через все королівство аж до півночі.

Ліс навколо ставав усе старішим, але рідшав, доки ґрунт під копитами не зробився сипучим і рихлим, аж поки зовсім не перейшов у піщанку.
— Тут підемо пішки. Зевса залишимо. Сподіваюсь, троль ним не зацікавиться, якщо блукає десь поблизу, — сказав Аскольд.
Я зиркнула на нього, стрибаючи на землю, але промовчала. Тролі ніколи не цікавилися тваринами — часто просто сунули вперед, не дивлячись, розчавлюючи все на своєму шляху.
— Якщо він поруч, ми почуємо його або знайдемо свіжі сліди, — відповіла я. — Їх неважко розпізнати. Але якщо троль уже покинув узбережжя, нам допоможе Руна.

Аскольд залишив коня, розумно не прив’язуючи його, щоб той у разі небезпеки міг утекти. Я знала цю місцевість, та ніколи не заходила до печер — не мала такої потреби. Взагалі печери вважались священними, але це не підтверджений факт, так балачки місцевих. Хронік, які б це підтверджували я не знала.

Ми вийшли з останнього острівця дерев на берег, де хвилі билися об кам’янистий пісок. А здалеку височіли гострі скелі.
— Сьогодні море гарчить піною, — сказав він, ніби милуючись ним. Можливо, десь там, у пінистій воді, ховалися його власні спогади.

Ми йшли рихлою землею, прислухаючись до кожного шурхоту, але жодного звуку, жодного величезного сліду. Узбережжя тяглося перед нами, глухе і безлюдне, лише вітер і прибій порушували тишу. Аскольд тримав заморський ліхтарик попереду, хоча і місяць освітлював берег достатньо, щоб бачити всі нерівності скель і дрібні камінчики під ногами.

— Якщо він сховався в печері, то це має бути справді велика печера. Її не пропустиш, — сказала я, переводячи погляд на Аскольда. Доводилося дивитися знизу вгору на його високі плечі й рішучий силует. — Що ще розповів той свідок?

Він не одразу відповів, трохи затримавши погляд на хвилях, що ламалися об скелі.
— Нічого конкретного, — сказав нарешті, — але наляканий був достатньо, щоб повірити, що він дійсно щось чув. Казав, що саме на березі, там, де пісок переходить у скелі, чув його рик.

— Ходімо вперед. Там є кілька входів, але я ніколи не була всередині, — відповіла я, поглядаючи по сторонах. — Дивно, що немає жодних слідів. Тут мали б бути заглибини, як на більшості шляхів, якими користуються тролі.
— Думаєш, вони могли піти на його пошуки, інші тролі, і змінити свої стежки? — перехопив мій погляд Аскольд. Його це справді цікавило. Невже він так мало знає про них?
— Не думаю, що вони на це здатні. Вони рідко змінюють поведінку. Їм не властива людська логіка. Скільки років ти був відсутній удома?
Він перевів очі на шумне море.
— Двадцять років! — відповів він знову, навіть не спробувавши щось пояснити.
— Отже, ти майже нічого не знаєш про рідне королівство, — констатувала я.

Схоже, його відправили з королівства ще в дитинстві, як і більшість дітей родовитих сімей та придворних.
— Мені писала мати, часто розповідала, — він трохи знизив плечі. — Але на цьому моє знайомство з домом закінчувалося. Я майже забув, як тут усе виглядає.
— І що змусило тебе повернутися додому? — я ледь приховувала цікавість у голосі. Це було питання, яке я хотіла поставити з самого початку.

Чи справді він повернувся, щоб обрати наречену? Я чомусь сумнівалась. Інакше нащо йому вплутуватися в історію з тролем і, тим паче перестрівати мене скрізь? Безрідна в наречені не годиться. Це відомо всім.
— Леонора. Мисливиця на тролів, — він раптом зупинився й обернувся до мене, піднявши ліхтарик так, що світло вдарило мені в очі. — Тобі так важко приховати цікавість. А як щодо взаємної розповіді. Ти розповідаєш, що за чари на тобі, а я розповідаю, чому повернувся.

Це була справді спокуслива пропозиція — але її миттєво розбив гучний рик троля, що розколов простір і перекрив шум прибою. Ми озирнулися і побачили його — величезну фігуру на скелях, саме там, де минулої ночі він скотився у воду. Серце здригнулось: він справді мене шукає і зумів вибратися на вершину скель.

— Думаєш, він мене побачив? — запитала я, не відводячи очей від Аскольда, хоча погляд мимоволі повертався до велетня на урвищі.

— А це добре чи погано? — спитав він, не відриваючись від троля, який майорів на тлі бурхливого моря.

— Ну… якщо він все ще під чарами, мені доведеться його приманити і заманити в потрібне місце, — відповіла я, дивлячись угору, відчуваючи, як серце стискається від одночасного страху і збудження.

— А є ймовірність, що він позбувся твоїх чар? — Аскольд підійшов ближче, його голос пролітав над моєю головою, легкий і водночас глибокий, наче обіцянка захисту.

— Поняття не маю… — зізналася я, відчуваючи холодок тривоги у грудях. — Я ще не досліджувала, як діє моє прокляття на тролів. Сподіваємося, він все ще зачарований.

Я відчула, як поруч із ним темніє ніч, а хвилі б’ються об скелі глухо, додаючи моменту відчуття непередбачуваної напруги. Його близькість, теплий аромат одягу, легкий відбиток шкіри в повітрі змушували моє серце битися швидше, ніж ритм прибою.

Я стримала порив поглянути на нього і натомість сказала спокійним голосом:
— Мені варто піти вперед. А ти прикрий мене.

Він трохи нахилив голову, наче зважуючи мої слова, а потім із легким відтінком жарту запитав:
— Мені йому ламбаду станцювати, це його відволіче?

— Рада, що тобі весело навіть у такі миті, — відплатила я з напівусмішкою. — Але якщо щось піде не так, нам справді лишиться лише відволікати його від одне одного. Тож, якщо маєш додаткові таланти — екзотичні чи інші танці — можеш використати весь свій арсенал.

Він лиш криво посміхнувся, та в цій посмішці я відчула щось особливе: впевненість, підтримку і трохи тієї таємничої гри, яку він завжди вів зі мною. Потім Аскольд рушив слідом за мною, і я відчула, що вперше я не сама.