9 Розділ

— Фея флейти, — сказав він із легкою посмішкою. — Впевнений, ви чарівна. Радий буду зустрітися, коли на нас не тиснутиме обмеження часу. А зараз змушений вас покинути й провести Леонору до її покоїв, поки варта не почала перевіряти палац. І вам теж рекомендую повертатися до своїх покоїв.

Він галантно схилив голову, а потім, ледве торкаючись, повів мене під руку вперед. Повітря між нами наче наповнилося тонкою хвилею спокою, але серце калатало швидше, ніж хотілося.

— Ми правильно йдемо? — тихо запитав він, півтоном, ледь схилившись до мене на ходу. — Твоя кімната в цій стороні?

Я лише кивнула, відчуваючи, як в голові плутаються думки. Скільки завтра розлетиться чуток про нас після цієї майже втечі разом? Серце стискалося від одночасного страху й хвилювання, а темні коридори палацу здавалися тепер ще глибшими й таємничішими.

Він простягнув руку, і я відчула, як його пальці легко торкнулися моєї спини, обережно, але владно направляючи до потрібного повороту. "Тс-с-с," — прошепотів він, і я мимоволі прискорила крок, щоб не порушити тишу, яка обіцяла нас викрити. Ми пройшли повз ще один закуток, де, здавалося, мерехтів тьмяний силует вартового, але швидко, майже притулившись одне до одного, прослизнули непоміченими, і його долоня знову лягла мені на плече, заспокоюючи й стимулюючи одночасно. Кожен спільний крок був як крадіжка миті, і я не могла відірвати погляду від його обличчя, освітленого лише тьмяним світлом ліхтаря в кінці коридору.

Діставшись кімнати, я зачинила двері просто перед його носом, почувши тихий, незадоволений рик. Він справді думав, що я впущу його до свого простору, де збиралася переодягатися — мій особистий куточок, що зберігав мою приватність.

— Не барись! — почула його голос із-за дверей, і в тоні проскочила легка насмішка.

Я швидко скинула сукню, змивши грим спеціальним маслом, яке подарувала мені сестриця Ві. Легко погладила по голівці Руну, що мирно лежала на ліжку, її біле хутро сяяло у напівтемряві кімнати. Велика стара шафа скрипіла, коли я розчинила двері, ніби відгукуючись на кожен мій рух.

Нарешті на мені був зручний одяг: пояс-корсет, куди я швидко встромила маленькі різачки, і плащ, щоб приховати себе та зброю. Руну я помістила в маленький мішечок, її особиста кишенька на поясі та ремінець через плече давно стали звичним способом носіння. Так вона залишалася під моїм контролем, а під плащем — непомітною, щоб після початку комендантської години не встрявала у пригоди.

Вийшла з кімнати в повній готовності й помітила його погляд, який проходив від стоп до маківки, неначе оцінюючи кожен мій рух.

— А Руна, про яку ти казала, це ж не вигадана домашня тваринка? — запитав він, спостерігаючи за моїм рухом.

Я зі скепсисом глянула на нього й, відкривши край плаща, показала хитру мордочку Руни, що виглядала з мішечка.

— О, а можна? — не втримався він, простягнувши пальці до неї, ще до того, як я встигла відповісти.

Руна легенько гризнула його, зовсім несерйозно, лиш натякаючи на характер, і швидко відпустила.

— А вона вся в хазяйку, — зазначив він, посміхнувшись, якось по-дитячому.

Я лише хмикнула та пішла вперед.

— Я знаю таємний вихід. З цієї сторони він завжди доступний, — промовила я, широко крокуючи до мети, відчуваючи, як тіні коридору ховають нас від сторонніх очей.

— Не знадобиться, покинемо палац через конюшні, — відповів він, звертаючи в протилежну сторону від збройниці, де знаходився потайний вихід.

— Це обов’язково? — запитала я, все ж ідучи за ним.

— А як ти коня через палац проведеш до свого таємного виходу? — змикнув він, пильно дивлячись на мене. — Я звик переміщатись швидко, верхи.

— Ти все продумав! А обладунки свої теж одягнеш? — спитала я, ледве стримуючи посмішку, що виривалася з губ.

Він глянув на мене, але на диво сам ледь стримував посмішку.
— Якщо леді бажає, щоб я одягнув обладунки, — відповів він, і в голосі промайнуло легке підтвердження.

— Бажаю, щоб у разі непередбачуваної ситуації ти міг зробити ноги разом зі мною. Не впевнена, що другий такий удар твій захист витримає, — сказала я, кидаючи погляд на його плечі.

— Ага, — він скривився та несвідомо потягнувся до ребр. Схоже, біль після вчорашнього польоту від рук троля ще нагадував про себе. Хоч, до цього я не зауважила, щоб його турбував біль.

У конюшні, до якої нас пропустили без жодних перешкод, уже стояв гнідий кінь у темній вузді. Ліхтарі кидали на його боки м’які жовтогарячі відблиски, і він здавався майже бронзовим у тіні. Аскольд, не вагаючись, одним ривком заскочив на коня, впевнено натягнув вузду й, нахилившись, простягнув мені руку. Його погляд у напівтемряві чомусь здавався ще темнішим і теплішим водночас, він чекав — і від цього чекання у грудях у мене щось стиснулося.

Я озирнулася. На виході чатували стражники, їхні постаті застигли, наче тіні. Здавалося, вони отримували безсловесні накази від Аскольда: кожен мовчазний рух був відпрацьований до дрібниць, і від цієї злагодженості по шкірі бігли легкі мурахи.

— Я… не дуже люблю їздити верхи, — зізналася я, переступивши з ноги на ногу й відчуваючи, як у животі зростає дивна тривога, змішана з хвилею сорому.

— Тому й не керуватимеш конем. Я це зроблю, — відповів він, нахилившись ще ближче. — Просто міцно тримайся, — і наприкінці подарував ту сліпучу усмішку, яка, мабуть, збивала з ніг багатьох дівчат на балах. Але мене ця манера лише дратувала — не хотілося бути ще однією дівчиною з балу в його очах, що мліє від кожного його погляду.

— Принцесо, часу мало. Твій троль уже може йти по твоєму сліду, — тихо нагадав він, і в голосі пролунав сталевий відтінок.

Я відчула, як гордість упирається в мене, наче живе створіння, та довелося проковтнути її. Його рука чекала, тепла, сильна, і я, вдихнувши на повні груди запах нічного вітру й конюшні, з його допомогою застрибнула в сідло перед ним. Його подих був зовсім близько, і від цього моя шкіра покрилася дрібним тремтінням.