8 Розділ

Мої очі звузилися до вузьких щілин — давня звичка ще з дитинства, коли треба було вчитися приховувати страх.
— Які ще перевірки? Нічого подібного в палаці не відбувається! — я вирвала слова крізь напружене дихання. За вікном ніч стишено шурхотіла крильми кажанів, а світло свічок метушилося на стінах, наче тіні чужих істот.

— Поправка. Не відбувалися раніше. Тепер нові правила! — ледь не позіхаючи пояснив він, і ця показна байдужість лише більше дратувала. Його силует здавався темною плямою на мармурі, і від нього пахло димом та медовим вином.

— Це ще з якого приводу? — я напружила плечі, пальці мимоволі стиснули тканину сукні.

— А не здогадуєшся? — його погляд спалахнув коротко, мов лезо в напівтемряві.

Я похитала головою, вже всю увагу спрямовуючи на нього, хоча відчувала, як холодна хвиля недовіри пробігає спиною.

— Кажуть, що чули рики троля вдень! Говорять, що чудовиська почали приходити у білий день. Тому й подвоїли варту та запровадили додаткові нічні перевірки, — його голос був тихий, але кожне слово лягало камінцем.

— Маячня! Усі знають, тролі перетворюються на камінь під сонцем! — відповіла я обурено, хоча в грудях мимохіть стискалося щось важке.

— Це ти, люба, забула! — він відштовхнувся від стіни й зробив кілька кроків до мене. Його рухи були спокійні, але в них ховалася якась тваринна рішучість.

Я мимоволі глянула по боках, ковтаючи тривогу — чи ніхто не спостерігає за нашою надто довгою й особистою розмовою? Та, здається, сп’янілому натовпу було не до нас: тиха музика ще глухо бриніла у глибині залу, пари повільно танули в напівтемряві, а ми стояли осторонь, наче відрізані від усього світу.

Він продовжив тихіше, і його голос став глибшим, майже шепотом, ніби він змикав нас двох у невидимому колі:
— Забула, що вчора відпустила троля. Здається мені, що він буде шукати саме тебе, свою господарку. Як думаєш, коли він вийде на твій запах, то за скільки часу добереться до палацу?

Я ойкнула й одразу прикрила рота долонею, наче сама себе хотіла втихомирити. Серце гупнуло так сильно, що я почула власну кров у вухах. Він у ту ж мить ступив ближче й закрив мене широкими плечима, відгороджуючи від сторонніх поглядів. Світло свічок розтануло за його спиною, а між нами зависла тісна тінь, у якій дрижала моя розгубленість. На обличчі, я відчула, проступив шокуючий вираз — він ніби читав його й мовчки спостерігав за моєю реакцією.

— Ага! Зрозуміла нарешті! — його голос став глузливим і водночас хижим. Він стояв, нависаючи наді мною, так близько, що я чула запах медового вина та його шкіри. І саме в цю мить я, здається, усвідомила, що накоїла.

— Але як він врятувався? І чому сонце його не знищило? — слова вирвалися з мене з виразом шоку, і я майже відчула, як вони тремтять у повітрі, наче павутинка.

— Там, під скелями, є багато печер, навіть зі сторони моря. Ймовірно, він зумів там перечекати день, — він говорив тихо й упевнено, але в очах спалахувала тривога. — Але хтось із місцевих почув рики з печер, що дуже характерні тролям й одразу доніс варті.

Яка ж я дурепа! — пронеслося в мене в голові, наче шипіння. Так необережно вчинити! Я відчула, як десь глибоко прокидається холодна хвиля провини, що змушує стискати пальці в кулаки.

— Якщо він усе ще під твоїми чарами, ми повинні його знайти раніше, — неочікувано сказав він. Його голос став твердішим, майже наказовим, але очі дивилися уважно, наче випробовували.

— Ми? — перепитала я, не впевнена, чи в його словах пропозиція, чи пастка.

— Так, ми! — він схилив голову, і на мить його голос став ще нижчим. — Чи ти хочеш ще когось долучити до своєї маленької таємниці?

Слова зависли між нами, як лезо, а навколо натовп сміявся й гомонів, не підозрюючи, що на мармуровому порозі розгортається зовсім інша, тиха й небезпечна гра.

Я похилила голову, промовчавши. У моїй свідомості розгорталася жахлива картина: троль добирається до палацу, розкидає на шмаття браму та колони, рве тканину ночі й починає все й усіх нищити, аби дістатися до мене. А потім — усі бачать, як він, велетень із кам’яними кістками й очима, повними мороку, плазує переді мною, наче перед володаркою. Бляха, та мене ж на вогнищі спалять, вирішивши, що я контролюю всіх тролів і що всі нещастя королівства — через мене. І байдуже, що я була немовлям, коли це почалося, мене просто приговорять без суду й слідства.

Очевидно, весь цей жах відбився на моєму обличчі — щоки змерзли, губи стиснулись — бо Аскольд заговорив уже м’якше, ніж раніше:
— У нас є час. Поки розпоряджень щодо перехоплювальних дій не було. Ми знайдемо його, а ти використаєш свої чари, щоб позбутися його, — він говорив упевнено та безапеляційно, наче вже розписав наш план у своїй голові.

Я глянула на нього, відчуваючи, як у серці сплітається страх і дивна, тонка надія, і запитала:
— Чому ти мені допомагаєш? Навіщо тобі це?

Він навіть не кліпнув, сказав рівно й без тіні сорому:
— Бо я хочу, щоб ти зробила зі мною те саме, що й із тролем!

Я ледь не роззявила рота й уставилась на нього, кліпаючи очима. Серце на мить зупинилось. Він сам розумів, що просить?
— І знову ж питання… Навіщо тобі це? — мої слова звучали майже шепотом, бо в горлі пересохло, а думки заплуталися, як темні нитки.

— Я вже казав. Не одна ти отримала паскудний дар від феї. Як то кажуть, клин — клином, — вимовив він тихо. У губах промайнула посмішка, гіркувата й водночас щира, ніби знав, що пропонує мені те, чого сам боїться так само як і я.

Я відчула, як у грудях похитнулася надія — несподівана, але корисна.
— Домовились, — відповіла одразу; слова вийшли твердо, хоча в серці ще пульсував неспокій. Мені зараз вкрай потрібна була допомога такої впливової людини, як він. І зовсім не хотілось думати, чим це обернеться для мене. Але вибір був невеликий, або опинитись в дуже небезпечній ситуації, в кроці від судилища, або поцілувати його і зробити рабом своїх почуттів…