7 Розділ

Я ковзала між гостями, як тінь між палаючими свічками. Зала стрімко наповнювалася шепотом, шелестом шовків, запахами вина й кориці. У повітрі стояла музика — не мелодія, а гул живого натовпу. Я нишпорила очима, таємничого старого з лоджії ніде не було. Може, він і справді був лише маревом, божевільним видивом?

Серце билося швидше. Усі обличчя зливалися в строкатий візерунок, у блискучий серпанок світла. Мені здавалося, що той старий ніс ключ до моїх таємниць — чи то я сама так відчайдушно шукала відповіді, що готова вірити будь-кому?

— Гляди під ноги! — сердито буркнув хтось, коли я, не дивлячись, проштовхувалась крізь натовп.

Я ледь не збила слугу з тацею, ухилилась, зробила крок убік — і спиною врізалась у чиюсь постать. Спробувала відштовхнутись, але пальці міцно обхопили мої плечі, втримавши. Сильні руки делікатно відпустили, я повільно оберталась, зі страхом у всьому тілі.

Я ледь стримала зойк, благаючи вищих богів, аби це не був хтось із королівських наближених — тоді б мені й справді кінець. Але було гірше: переді мною стояв Аскольд.

Його погляд палав, але то вже не було лагідне світло, яке я бачила вдень; тепер це була блискавка, що розсікала залу. Десятки очей звернулися до нас. Гості, мов у театрі, утворили мовчазне коло, щоб дивитися, як я заплуталась у власній грі.

Аскольд зухвало всміхнувся, роздираючи мене очима, і в його голосі залунала грайлива, але гостра нота:
— Музикантка сьогодні бажає іншої гри, не на лютні?! Можу запросити в особисті покої, щоб, так би мовити, усамітнитись!

Сміх рвонув, мов удар литавр. Кришталеві келихи задзвеніли, бризки вина спалахнули в світлі люстр. Він усміхався широко, наче актор, який бажав зіграти для натовпу. Хтось показував пальцем, хтось шепотів, мов я була декоративною мавпочкою, що невдало виконала свій номер. І мені здалося: це не просто бенкет, а сцена — і тепер усі дивляться, як я зіграю свою партію.

Ну він і бовдур!

Нічого кращого я не вигадала, як утекти. Із соромом і палаючими щоками я шмигнула між натовпом, відчуваючи, як кожен шепіт розсікає мені спину, наче тонкий ніж. На ходу мене раптом смикнула за руку сестриця Ві, схилившись так близько, що я відчула її гарячий подих:
— Леоноро! Я ж казала — він мене цікавить! Не говори з ним!

А я і не розмовляла. Я лише тікаю від нього вже котрий раз! Але подрузі я нічого не відповіла.

Різко висмикнувши руку, я майже бігом вислизнула з зали, ковзаючи між слугами, що снували мов тіні, несучи срібні таці для гостей, ненаситних не лише до страв, а й до видовищ.

Схоже, спокій сьогодні був не для мене. Попереду, наче виринувши зі сну, з розпашілим обличчям і широко розкритими очима, назустріч мені, мов феєричний привид, летів Оберін.

Його костюм із небесно-пурпурового атласу нагадував феєрію дикого танцю екзотичних папуг, і ці барви зблискували в напівтемряві, мов крила невідомого духа. Він ухопив мене за руку — лагідно, та водночас владно — й потягнув назад у бальну залу. У мені стиснулося серце: це безглузде, блискуче видовище колись мусить скінчитися… але коли?

— Леоноро, не смій тікати! — голос його був тихим, але владним, із прихованою іскрою гніву. — Виступ ось-ось розпочнеться. Хто знає, може, сьогодні до нас приєднається король!

Але всі знали: король рідко виходив до людей останні роки. Усе — через доньку, котра теж потрапила під чари феї, що обернулися на прокляття. Ніхто достеменно не знав, яке саме воно — лише уривки чуток, напівзабуті, тривожні натяки. Казали, з кожним роком він ставав усе сумніший, ніби занурювався у власну тінь. Саме тому й влаштовували ці пишні вечори — у надії, що монарх знову з’явиться, що сяйво й музика розвіють його темряву. І кожен наступний бал робили ще яскравішим за попередній, мовби випробовуючи межі марнотної розкоші. Востаннє король слухав мій спів два місяці тому — тоді він, не мовивши й слова, підвівся й покинув залу ще до того, як стихли останні ноти. І та тиша після його відходу була важчою за будь-які оплески.

Оберін вів мене, мовби у ритуалі, просто до сцени — під сотні поглядів тих самих людей, що ще кілька хвилин тому глузували з мене. Тепер вони, мов зачаровані, затамували подих і стежили за кожним моїм рухом, наче за розкриттям великої таємниці. На передньому ряду, наче темна тінь, стояв Аскольд: його зухвалий, різкий погляд тепер обернувся у несподівану цікавість, наче він раптом відчув у мені щось небезпечне й незвідане.

Сестриця Ві з флейтою — по один бік, Вірсамій за клавесином — по інший. Мої легені наповнювало повітря уривками, мов розпечений вітер. Я заплющила очі, як робила це на перших виступах, коли світ здавався обертовою спіраллю, а під ногами гойдалася земля. Та саме у ті миті, на межі запаморочення, я відчувала справжню силу: оплески тоді здіймалися грозою й лунали довше, ніж будь-яка мелодія.

Я відчула, як струни лютні під моїми пальцями вже готові спалахнути музикою, наче крильця світлячків у нічному саду. І зрозуміла: це — моя сцена, моя арена. Сьогодні я змушу їх танцювати в ритмі, який сама оберу, я покажу їм, хто справжній танцюрист, а хто лише слухняна маріонетка мелодії.

Зараз мій світ засяє.

Перший акорд лютні народився так тихо, що, здавалося, його навіть не почули — та вже наступні ноти, одна за одною, розгорталися у повітрі, мов крила невидимого птаха. Зал наповнився звуками, наче прозорим медом, кожна струна тремтіла й відлунювала в грудях тих, хто ще мить тому шепотів і сміявся. Мелодія розпливалася над головами гостей теплими хвилями, перетворюючи їхні обличчя на застиглі маски, а самих — на безпорадних слухачів.

Я грала, і мені здавалося, що мої пальці не торкаються дерева й металу, а пишуть по небі знаки, яких не бачить ніхто, крім мене. Чари, вплетені у кожен звук, сходили на залу тонким серпанком; лампи ставали яскравішими, тіні — глибшими, погляди — темнішими. Я відчувала, як натовп вже не дихає сам, а дихає в такт моїй грі.