6 Розділ

— Отже, лютня! Чому саме вона? — у його голосі звучала грайливість, але вже без попередньої ніжної аури, ніби мить раптово перетворилася на гру.

Я зробила крок назад, тепер уже впевнено ступаючи по землі.

— Це єдиний інструмент, на якому вміла грати матінка Бо із сиротинця. Вона й навчила мене, — відповіла я, не намагаючись нічого приховувати. Він і так знав, хто я, а для таких, як він, дізнатися більше — справа миті.

— Отже, безрідна… — промовив він тоном, який мені важко було розгадати.

— Так, — сказала я майже гордо, наче мала чим пишатися. То була моя власна впертість — не поступитися нікому, навіть самому Стрімерфілду.

— Гарна й горда, — він нахилився трохи ближче. — Розкажеш, як зачарувала троля?

— Аскольду Стрімерфілду варто дбати про власну репутацію, а не шукати товариства безрідної, — випалила я зопалу й рвучко пішла повз. Із дитинства мала звичку тікати посеред розмови, й досі не могла її позбутися. Та й цього разу мені здалося, що він надто часто перетинає межі, і це мене справді лякає.

— Зустрінемось ще! — долинуло вслід із посмішкою в голосі, але з такою впевненістю, ніби він уже призначив зустріч, і ми обоє там будемо.

Я не обернулася, хоча плечі самі напружилися від його голосу. Листя під ногами тихо шелестіло, ніби нагадувало: «тікай швидше», а вітром пахнуло знову тою самою сумішшю трав і диму, яка щойно огортала нас. Здавалося, сам двір й гай затримував мене, уповільнюючи кроки, щоб я не йшла так стрімко.

Сонце вже схилялося до обрію. Його промені крізь крони дерев розсипалися довгими нитками світла, які чіплялися за мою постать, ніби не хотіли відпускати. Я йшла швидко, але в грудях лишився дивний клубок: образа, непрохане тепло й страх, що він справді має владу перетинати мої кордони.

— Зустрінемось Леоноро! — пролунав його голос удруге, тепліший, але й твердіший, ніж раніше.

Вже перетнувши межу палацу, зупинилася на мить біля мармурової балюстради, щойно ввійшовши до коридору й сховавшись від його погляду. Високі стіни, наче вартові часу, були оздоблені барельєфами зі стародавніх міфів, а різьблена балюстрада дарувала мені ковток тіні й захисту від зайвих очей. Я глибоко вдихнула, впорядковуючи власні емоції, і лише тоді залишила це прихисток, ступаючи далі легше й упевненіше.

Невдовзі мала початися підготовка до виступу. Грим мені завжди накладала сестриця Ві — тонка й вправна не лише у грі на флейті, а й у мистецтві пензлів та фарб.

У Вірсамія від народження була в крові музика; йому, здається, на роду написано грати для короля — він справжній майстер клавесину. Наша трійця швидко підкорила бали й банкети в палаці, та одного таланту замало: костюми й грим, який доводиться міняти ледь не щотижня, — то вже окреме мистецтво.

Сестриця Ві вправлялася з цим легко, наче дихала, а для мене це був зайвий клопіт. Іноді, як не встигну змити грим після концерту, то йду на полювання саме в такому вигляді. Ще та сміхота! Добре хоч, що мода мінлива й зараз при дворі вже не люблять сильно розфарбованих облич, наче блазнів; а ще пів року тому я так мучилася з тою кількістю фарб.

Молодий хлопець у бездоганно накрохмалених рукавах, підперезані білосніжними бантами, й дівчина, трохи старша за мене, вся в сліпучо-рожевому шовку, чекали на мене останню. Вірсамія та сестриця Ві вже сиділи у своїх кріслах перед високими дзеркалами, обрамленими позолотою, й довершували останні штрихи в образі. Масляні лампи, розставлені по всій кімнаті, відливали теплим світлом, мов сотні маленьких сонць, тому темряві тут не було місця.

— Леоноро! — сестриця Ві поглянула на мене крізь своє відображення й усміхнулася. — Ти ніколи не поспішаєш. Але дай мені кілька хвилин, і ти себе не впізнаєш!

Я швидко зайняла своє місце.

Сестриця плавно встала та пройшла мені за спину, коли я, нарешті, всілася перед дзеркалом. Її тонкі пальці швидко перебрали інструменти — пензлі, флакончики з пахучими есенціями, невеличкі коробочки з фарбами — усе це в її руках перетворювалося на чарівний набір для створення нового обличчя.

Коли ми увійшли до святково прибраної зали, у ній ще панувала напівпорожнеча й м’який гомін. Більшість гостей з’являлися пізніше — вже до вечері, коли музика набирала сили, а гри й розмови доходили апогею. Ми ж, за задумом Оберіна, були не просто артистами, а «обличчям його спадку» — як він любив повторювати. І тому мали не лише виступати, а й кружляти серед гостей, бути приязними, грайливими, неначе тіні театру, що ожили.

Я, як завжди, прямувала до вже знайомих аристократок, котрі прихильно ставилися до мене й не змушували червоніти від чужих запитань. Іншим лише посміхалася, тримаючи ввічливу дистанцію. Час від часу спинялася біля столу з екзотичними фруктами та вишуканими закусками. Находившись між барвистих суконь гостей, я ховалась у тіні високої мармурової колони, наче у власному маленькому притулку.

До мене нечутно приєдналася сестриця Ві. Її рожеве вбрання переливалося вогниками ламп, а погляд, як завжди, був уважний, мов у хижого птаха.
— Тобі не здається, що ти марнуєш свій час та красу? — її манірний тон тепер нагадував самого Оберіна, і я вже знала цю пісеньку напам’ять. Вона ніяк не могла заспокоїтися, поки не «прилаштує» мене за якогось обідраного землевласника з титулом.

— Мені й так добре, — відказала я, неквапно проковтнувши виноградинку, яку щойно взяла з мініатюрної тарілочки.

— Підійди он до того чоловіка, — не вгамовувалася Ві, нахилившись ближче. — Він шукає дружину. Бачиш, як він шкутильгає й тримається за бік? Точно не протягне довго, а ти хоч родоводом обзаведешся.

Я повільно перевела погляд у той бік, на мить уявивши себе тією, ким мене хотіла бачити Ві. І в цю ж мить повітря довкола, насичене ароматом фруктів і прянощів, здалося густішим, а світло, що виблискувало від кришталевих люстр мигнули, немов у відповідь на мою думку.

— Кинь це, Ві, — сказала я рівно, уже знаючи наперед усі її аргументи. — Мені чоловік не потрібен. Я не шукаю нікого.