5 Розділ

— Аскольде, чим можу завдячити вашому візиту? — Оберін у своїй звичній манірності стрімко рушив назустріч моєму нічному знайомому.
Схоже, той мав неабиякий вплив, якщо навіть Оберін так переймався його появою.

— Не очікував побачити когось із Стрімерфілдів в моєму царстві! – додав поспішно Оберін.

І в мене іскри в долонях загорілись. Стрімерфілд?

Я пригадувала: Серед молодих Стрімерфілдів я знала лише доньку, якій ще й шістнадцяти немає, та й та під повною опікою. Вона навчається в закритій школі для юних дам при королівстві — кажуть, школу ту охороняє ціле військо. Селяни часто нарікають: поки діти багатіїв сплять за кам’яними мурами, їхні власні мусять тремтіти ночами в тонких стінах убогих хатин, які троль може рознести за одну ніч. Лише опудала на полях тримають монстрів на відстані, та кожен боїться ночі, коли тролі збагнуть обман і рушать на місто чи найближчі села.

Але сина у Мейва Стрімерфілда я не пам'ятала. Хіба що він був найстаршим і ніколи не бував при дворі. Хоча це здається доволі дивним.

Аскольд хоч і розмовляв з Оберіним, але раз по раз кидав на мене косі погляди. Мене це врешті роздратувало, і я голосно промовила:

— Якщо репетиція закінчена, я піду!

Я промайнула повз церемоніймейстра, навіть не дочекавшись відповіді. Уся його увага й так належала родовитому нащадкові однієї з найзаможніших родин королівства.

Швидко, без затримок, я майнула коридорами, повз розфарбованих та нашпилених прикрасами аристократок із їхніми компаньйонками. Вони, як завжди, удавали, що мене не помічають: на балах аплодували найголосніше, а поза ними відвертали очі. Де ж це видано, щоб аристократка розмовляла з простолюдинкою. Я лише ледь помітно вклонилася на ходу й зникла в бокових коридорах для слуг — тут я знала кожен закуток і кожну потаємну стежку, як швидко дістатися своєї кімнати.

Переодяглася в більш зручний одяг — не в білосніжну сукню на шнурівці, які мене змушували носити навіть на репетиції, а у зручні лосини з чоботами та сорочку, стягнуту широким поясом. Він більше нагадував корсет, але вночі служив мені не як прикраса, а як збройниця. На кухні швиденько перекусила супчиком, що залишила для мене Навані.

Подруга вирушила до міста в справах кухні, але мала й іншу мету. Можливо, дізнається там чогось нового. Мене й досі тривожило питання: куди подівся троль? Ну не вірила я, що він втонув, не при такому мілководді.

Якщо він не знайшов своїх, і не зміг повернутись  — можливо, його спіткало сонце і він зник, як пил, що стало б непоганим фіналом. Але якщо є бодай одна ймовірність, що він вижив і ховається в тіні, хтось у місті міг щось бачити. Сьогодні вночі я мусила обов’язково вислизнути з палацу й переконатися, що розлючений троль не рушить нищити сусідні села чи міста.

І залишалася ще одна невідкладна справа. Я віднесла кілька смачних шматочків м’яса для своєї лисички й сподівалася, що вона не вислизне з моєї кімнати. Потім рушила на задній двір, у господарську частину, де бували лише слуги.

Зупинившись у тіні старого листяного дерева, я стала чекати. Літнє сонце, якого з кожним днем ставало все менше, приємно лоскотало моє обличчя. Примружившись, я підвела очі й на мить дозволила собі насолодитися цим теплом. Невдовзі прийде осінь і забере його, а взамін подарує сльоту та вітри.

Десь осторонь, за загонами з кролями та зграєю гусей, почувся собачий гавкіт — напевно, якоїсь малечі. Звідти ж вийшло кілька служниць, у руках по парі курей, уже готових до печі. Ні, це не ті, хто мені потрібен. Вони махнули мені рукою та попрямували до великої кухні, де готували страви на вечірній банкет. Що ж, святкування тут любили — празнування таке, ніби королівство й не тероризують тролі.

Я сперлася на шершавий стовбур і продовжила чекати. Рано чи пізно Глорф, той поганець, тут з’явиться. Його завжди відправляли сюди нагодувати улюбленицю Стрімерфілдів — стару черепаху Аврору. Молодша спадкоємиця давно втратила до неї інтерес, але тварина й досі лишалася екзотичною розвагою та дорогою забавкою для наших країв.

Хто знає, можливо, слуга проговориться про молодого господаря, що з’явився нізвідки. Треба дізнатися, чого чекати від Аскольда Стрімерфілда.

Але спершу — Глорф, він має відчути, що таке бути замкненим у клітці й тремтіти від страху, як моя Руна.

Тим часом ще кілька слуг майнули повз, крадькома зиркаючи в мій бік. Ті, хто давно мене знав, уже звикли бачити без лютні та не в сукнях, а в зручному повсякденному одязі. Та ці, здається, були новенькі й ще не знали місцевих звичаїв.

Позаду мене розливався, наче синє море, гай із лобеліями та незабудками. Ох, як же я мріяла лишити палац і оселитися десь серед такого краєвиду — без тролів, без прокляття, без прихвоснів, що постійно сунуть носа не в свої справи.

— Чув, що ти втекла з репетиції… і все, щоб милуватися цим дешевим краєвидом, — різонув по вухах знайомий голос, який дратував мене до скреготу зубів.

Я різко стрепенулася й зиркнула в сторону голосу, різко рушила просто до Глорфа. Він стояв серед двору, випнувши груди та склавши руки на грудях, наче спеціально чекав мене.

— Ти, бісів засранцю, навіщо замкнув Руну в клітці?! — слова вирвалися з мене, як стріли.

Я стала зовсім близько, дивлячись йому просто у вічі.

— Гадав, що її з кролятиною сплутають, та подадуть на вечерю, — з викликом кинув Глорф, ще вище задерши свого довгого носа.

Ми не злюбили одне одного ще з перших днів у замку. Родина Стрімерфілдів, яким він служив, найняла його трохи раніше за мою появу в палаці. Ми перетнулись, коли я була лише молодою музиканткою, якою всі нехтували й ще не знали, що мій талант колись зачарує весь палац. Тоді Глорф навіть намагався до мене залицятися. Але навіть якби не моє прокляття — я ніколи б не відповіла йому взаємністю. Він був старший на десяток років, а пихатий — наче на всі двадцять.

— Ти ж розумієш, заступництво твого господаря тобі не допоможе, — говорила я повільно, кожне слово було наче крапля розпеченого металу. Руки я тримала рівно по швах, аби не зірватися й не схопити його за горлянку.