4 Розділ

І все було прекрасно, зворушливий момент розділений з кимось, хто розуміє… але цей лицар мав здатність руйнувати чарівну ауру навколо.

Його рука впевнено та владно ковзнула по моїй талії, прослизаючи по стегну та притискаючи мене до себе. Серце забилося шалено, кожен подих став важким, і миттєво стримувана напруга вирвалась криком з моїх грудей. Я різко відштовхнулась від нього — і це виявилась наступна помилка.

Троль-гора розлючений, з ревом підскочив на лапи і кинувся на Аскольда, ймовірно вбачаючи в ньому загрозу для своєї володарки серця. Я відстрибнула, майже рефлекторно. Лицар спритно перекотився по землі, ухиляючись від удару. Але незграбність велетенського тіла троля працювала проти нього. Гігант був занадто близько до обриву та перекинувся через його край, на мить затримавшись пальцями на крихкій землі, скрегочучи та руйнуючи все навколо. Потім з гуркотом впав вниз, вдарившись з гулом об воду.  

І на мить тиша запала над ущелиною, порушена лише прискореним диханням та прибоєм хвиль.

Я підскочила до краю, вдивляючись у темні хвилі, прислухаючись до шуму води, що розбивалася об каміння. Троля не було видно. Не міг же він втонути — тут не так глибоко навіть для його могутнього тіла. Кілька хвилин я спостерігала за бурлінням хвиль та берегом, і жодного поруху. Лише шелест листя, тремтіння тростини й моє прискорене дихання порушували нічну тишу. Він не втрапив до пастки. В цьому місці скелі розходились, тож десь він мав бути.

— Ну ось і все, справа вирішена, — промовив Аскольд із відчуттям перемоги. — Шкода, що жодного свідка цього героїчного вчинку!

— Героїчного? — я зиркнула на нього холодним поглядом. — Де тут героїзм? Він навіть не намагався нас убити!

— А я вже не рахуюсь?... Це зараз він тобі підкорився, а без твоїх чар він хто? Правильно, він монстр!

Я здригнулася від його слів. Крик Аскольда глибоко осів у мені, і щось підказувало, що монстром він називав не троля. У його очах блищало щось гостре, хвилююче і небезпечне одночасно. Наче в цю мить в ньому прокинулось щось дике. Знову його грайлива маска зникла занадто раптово, занадто непередбачувано. 

Нічого не промовивши, я кинулась геть. Бігла так від того місця, наче тікала від власних тіней, від старих страхів та нічних кошмарів, що переслідували мене роками.

Ким був цей чоловік, що за одну ніч пробудив усе, що я так старанно приховувала навіть від себе самої? І що з ним не так? Яке прокляття висить над ним, що робить його таким… різним і непередбачуваним?

Сховавшись у ніші великої замкової стіни, я, як зазвичай, чекала світання. Брама завила знайомим мелодійним звуком, а палац поволі розчиняв свої обійми в променях ранкового сонця, що сповіщали про початок дня і нагадували, що небезпека минула… принаймні на наступний день.

Я промайнула коридорами, уважно обходячи всі місця, де мене могли помітити. Знайомий стражник, що зустрівся на шляху, як зазвичай зробив вигляд, що не помітив мене. Я прослизнула до своєї частини палацу, де розміщались мої скромні покої. Ледь зачинивши двері, я впала на ліжко. Не від втоми — а від того відчуття, ніби нарешті втекла від своїх невидимих переслідувачів, від власних тіней, що так старанно заважали мені дихати.

Повітря в кімнаті було холодне, але затишне, і я відчула, як напруга поступово покидає тіло. Світло ранку пробивалося крізь вікно, наче обіцяючи день, вільний від думок. І на мить мені здалося, що саме так має виглядати спокій — непомітний, тихий, але абсолютно справжній.

По полудню в мене мала бути репетиція з церемоніймейстром, а до того я сподівалася трохи відпочити. Звісно, виспатися не вдалось. За кілька годин до моїх дверей постукала Навані, тримаючи Руну на руках. Довелося прогнати сон, який лише пригрівся на моїх грудях, тихо протестуючи проти мого пробудження.

Та я була щаслива, що Руна вже почувала себе спокійніше. Розправа з Глорфом все ще залишалася в пріоритеті справ, але зараз, сховавши мою маленьку лисичку під своєю турботливою увагою, я раділа, що бодай з цим усе владналося.

Але непомітно в думки прокрався образ нічного лицаря, який так стрімко увірвався в моє життя. Я була певна, що він мешканець палацу, а значить треба залишатися напоготові, аби нові неприємності не з’явилися там, де їх найменше очікуєш.

— В тебе все вийшло? — завуальовано запитала подруга, присівши поруч на ліжку. — Ти ще ближче до своєї цілі?

— Не впевнена, — відповіла я, знову заглибившись у думки про нічні пригоди.

— Ти виглядаєш стурбовано. Щось сталось вночі?

Подруга склала руки на переднику, ніжно потираючи їх і, не відводячи погляду, спостерігала своїми світлими очима. В них читалася готовність вислухати будь-яку новину.

— Я… зустріла декого, і здається, моя таємниця під загрозою.

— Жах… Що тепер робити? Якщо дізнаються, що ти порушуєш комендантську годину без дозволу… А ще й те, що ти одна з тих дітей… — вона закрила рот обома руками, виглядаючи ще стурбованішою, ніж я сама.

— Поки нічого не має статись. Але я буду пильнувати. Потрібно, щоб ти дещо розвідала.

Я схилилась до подруги, поглядом проводячи по білосніжній спинці лисички, яка спокійно лежала на її руках.

— Дізнайся, хто нещодавно повернувся до палацу. Хтось із шляхетного роду, чи син заможного землевласника… Хтось новенький при палаці. І обов’язково розкажеш мені.

Вона закивала головою.

— Це має відношення до того, хто може розкрити твою таємницю? — стурбовані зморшки з’явилися на її переніссі.

— Думаю, так. Раніше я його тут не бачила, але здається, він має якийсь зв’язок із палацом.

Навані завжди була хорошою подругою, навіть кращою, ніж я заслуговувала. Ми зустрілись зовсім випадково, на кухні, у мій перший день при палаці, як тільки мене почав навчати Оберін, церемоніймейстер при дворі. Я була голодною, а Навані, хоч сама щойно прибула, як служниця, поділилася зі мною своєю скромною їжею.

Ми були майже одного віку і жодного стосунку не мали до палацу, корони чи аристократичного життя. Та якось доля звела нас у місці, де нам доводилося лише прислужувати, торкаючись розкоші лише здалеку.