2 Розділ

Останній троль саме збирався ступити на міст. Кам’яний настил був міцним, та для такої величезної істоти місця ледь вистачало. Щойно він поставив ногу на край, я нечутно підкралася. Скориставшись їхньою неповороткістю та повільністю, я різко й прицільно вдарила по його щиколотці лезом.

Не смертельно, але достатньо, аби він, розпалений, кинувся за мною. Не гаючи часу, я рвонула вперед. Організаторських інстинктів у тролів, здається, не було, тож йому й на думку не спало покликати інших.

Ми встигли трохи віддалитись від мосту, коли троль чомусь сповільнив свій рух.

Цього разу приманка у вигляді мене не спрацювала. Він завмер неподалік, пильно вдивляючись у землю, почав озиратись та принюхуватись. Я вийшла з укриття, розмахуючи руками, а коли він уже повертався в протилежну сторону, дістала з маленького мішечка останній козир, щоб точно його не втратити. То був маленький зайчик – іграшка, яку я нещодавно позичила в доньки куховарки. Троль одразу заворушив ніздрями, опустив погляд на мене, втягуючи повітря.

Його рев був настільки потужним, що, здавалось, його могли почути інші. Я гнала від себе думку, що інші вже досить далеко, щоб повернутися і недостатньо розумні для цього.

Серце билося швидше. Я чкурнула до того самого покинутого будинку, що стояв у полі, ніби самотня пастка.

Троль, звісно, кинувся за мною. Я розмахувала іграшкою в руці, поки бігла, і він мав чіткий слід привабливого дитячого запаху.
Я ніколи не забувала, як вони виглядають, але кожного разу холодок пробирав мене під шкіру, варто лише побачити цього велетня. Останні кілька тижнів мої пастки не спрацьовували — тож тепер іграшка стала моїм останнім козирем. І він діяв: троль наздоганяв мене ще впертіше.

Я встигла пірнути у хащі за покинутим будинком. Тут усе заросло такою густотою, що вночі орієнтуватися важко навіть мені, не те що чужинцеві. Але спокій тривав лише секунду — важка нога з гуркотом опустилася за метр від мене, розчавивши чагарник. Я поповзла назад, відчуваючи гаряче дихання за спиною.

Треба було зібратися й вивести його у потрібному напрямку — у ліс, де легше маневрувати, плутати слід і переводити подих. Але часу майже не залишалося. Я зірвалася на ноги й рвонула до прихованої ніші між скелями. Там тролі безпорадні: через свою неповороткість вони застрягають у вузькому кам’яному коридорі аж до світанку. Гладкі, слизькі стіни не дають зачепитися; гора стискає їх, мов лещата. Ідеальне місце, яке я колись випадково знайшла — тікаючи від свого першого троля, що й завалився туди й залишився до ранку. А коли його торкнулись промені, він перетворився на камінь, який ще до вечора ставав попелом і його вже роздував вітер. 

Я майстерно оминала коріння й каміння, знаючи тут кожен кущ і кожен виступ. Троль не відставав — він ішов по запаху, як я й прагнула. Глухі удари його лап відбивалися гулом від землі за спиною; я бігла, залишаючи плутаний слід і виграючи собі секунди.

Але неочікуване сталося ще до того, як ми дісталися мети.

Неочікувано троль провалився під землю. Глухий гуркіт, із яким земля разом із насипом піддалася під його вагою, розбурхав нічних птахів сильніше, ніж його попередній тупий рик.

Бляха! І це в глухому лісі, куди навіть одному промінчику важко дістатись. Якщо це пастка, то дуже невдала, лише розлютить троля і зовсім не нашкодить.

Я озирнулась на тупе ричання: велетень лапами загрібав землю з країв пастки, намагаючись вибратися. Його морда не діставала поверхні кілька метрів, зате лапи судомно хапались за краї. Ґрунт кришився й осипався, ще більше розлючуючи троля. Я трималась на відстані, намагаючись збагнути, що відбувається. Бо цієї пастки тут раніше не було. Звідки могла взятись ця велетенська яма? Ще й замаскована гілками та бозна-чим.

— Дякую, що привела його прямо в мою пастку. Далі я сам! — Із-за спини почувся насмішкуватий, зухвалий голос. Я повільно обернулась.

Переді мною стояв лицар у важких обладунках. У правиці — смолоскип, лівою він спирався на товстий стовбур старого дерева. Забрало шолома приховувало обличчя; у світлі полум’я блищали тільки очі.

— Тобі не спекотно в цій металевій бляшанці? — запитала я, замість поставити більш логічне питання.

Він випрямився; метал дзенькнув у такт рухові.
— Це захист від кровожерливих тролів, — відрубав він, почав рухатись по дузі від мене в сторону троля, але не наближаючись до мене.

— А тобі казали, що від тролів треба тікати, а не випробовувати марні костюми?

Він постукав кісточками пальців по металу, мов по гордому панциру.
— Я не бігаю від них. Я ловлю цих чудовиськ! — гордо заявив чоловічий голос із «бляшанки».

— Ти ідіот! — виплюнула я, відступаючи і розглядаючи яму. За моїми розрахунками, троль точно вибереться до світанку: носом ритиме, але вибереться. І навіть якщо ні, сонце його не дістане — матиме достатньо часу, щоб використати свою лють проти нас.

Троль гепнув лапою прямо переді мною. Його товсті пальці кришили землю. Я знала, що зараз не дістане — але ось трохи пізніше… І що тепер робити?

— Що, милуєшся моєю пасткою? — запитав він, підійшовши ближче. — І хто з нас ідіот?

— Все ще ти! — впевнено заявила я. — Що далі будеш із ним робити? Чаї розпивати?

— Мої люди вирили надійну пастку. Вдень ми його перемістимо, — поважно відповів він.

Я, з сумнівом у його розумових здібностях, глянула на чоловіка зі смолоскипом і в дурнуватих латах, що ледве дозволяли йому рухатись. Було очевидно: він уперше їх одягнув — настільки невпевнено тримався у своєму «захисті».

Я не відповіла на його дурнуватий план. Лише міркувала: що буде, якщо звільнити троля — чи піде він далі в мене на повіду в мою пастку, чи ж з люттю просто все рознесе тут? Таку прекрасну спробу зіпсував цей зухвалий лицар, та й навряд чи він узагалі справжній лицар. Я знову зиркнула на нього тим самим поглядом, яким дивлюся на бешкетних дітлахів, тільки зараз у моїх очах читалося більше нетерплячки та сарказму. А він, чомусь, лише посміхнувся. Звідки знаю? Бо він із тих, у кого навіть очі сміються. І мене ця манера самовпевненого лицаря ще більше дратувала.