1 Розділ

Звуки лютні розливалися по залу, мов хвилі спокійної ріки, що непомітно наростають і перетворюються на буревій. Моя мелодія обплутувала слухачів, втягувала їх, немов павутиння, у власний ритм. Сп’янілі тіла все дужче підхоплювали рухи, і вони навіть не здогадувалися, що ця мелодія — лише прелюдія до гри, яку вела я, Леонора. Просто дівчина з лютнею, що звуками музики тримала в руках кожного в цьому палаці.

— Лево! — покликала мене крадькома Навані, подруга, що зазвичай працювала на кухні. Вона визирала з темного закутка, звідки служниці виносили страви на вечерю. Я бачила, як вона нетерпляче переступала з ноги на ногу, але я не могла зупинитися: мені лишалася остання пісня на сьогодні, і я буду вільна. Якщо, звісно, не попросять на біс — чого мені зовсім не хотілося, бо північ була вже занадто близько. Після півночі ворота палацу зачиняють: бо, у цю пору з глибин підземель виходять тролі. Місто на карантині, й палац — не виняток. Я мала будь-що закінчити раніше.

Я легко кивнула Навані, даючи знати, що чую її. Та вона не відходила й не кликала вдруге. Навпаки — стояла, наче вкопана, очі примружені, пальці нервово стискають фартух. Її погляд був тривожний, упертий, і вона раз по раз показувала мені кудись за спину.
Я ніколи не бачила її настільки стривоженою. Щойно я завершила мелодію, віддала інструмент музикантові, швидко вклонилася залу й, не гаючи ні секунди, рушила до подруги. Слава богам, сьогодні на вечері не було королівської родини, тож мене ніхто не втримав би. Хоча король з донькою дуже рідко показуються на людях, тож винятком була б навпаки їхня присутність.

Я тільки-но дісталася Навані, як та розвернулася й майже бігцем потягла мене в коридор, на ходу шепочучи:
— Лево, це щось страшне… Я знайшла Руну у пастці на задньому дворі й ледь витягла її.

— Як вона? В порядку? — стурбовано запитала я, ледве встигаючи за подругою. Хвиля тривоги за мою пухнасту супутницю накрила мене з голови до п’ят. Ця маленька біла лисиця вже давно полює разом зі мною на тролів… точніше, попереджає про їх появу за запахом. Інколи навіть здається, ніби вона читає мої думки.

— А я ж казала! — спалахнула Навані, не зупиняючи кроку. — Цей триклятий прислужник Мейва Стрімерфілд, цей задавака, таки дістанеться до Руни. Він не раз погрожував їй нашкодити. Це точно його рук справа.

Я обігнала Навані й першою влетіла до її маленької кімнатки в частині палацу, де жили слуги. На низенькому ліжку тихо скулила моя лисичка. Я обережно торкнулася її тільця, ковтаючи клубок у горлі. Руна терпляче дивилася мені в очі, й моє серце від цього калатало ще дужче.

— Явних ознак ран чи переломів не бачу, — видихнула я, переводячи погляд на подругу, що присіла поруч. — Де ти її знайшла?

— У клітці, — тихо відповіла Навані. — Вона була замкнена й жалісно скиглила. Я думала, він їй щось зробив.

— Бідолашна… — я пригорнула біленьку лисичку до себе й відчула, як її тіло поступово розслабляється, тремтіння вже не таке сильне. — Вона явно перелякалась. Я знайду його і поквитаюсь з ним. Це йому так не минеться.

Подумки, я вже уявляла, як витрушую душу з ненависного мені слуги, ім’я якого навіть звучало бридко – Глорф.

Залишивши маленьку подружку на опіку Навані, я помчала надавати стусанів декому, хто цього давно заслужив. Від нетерплячки знайти того паскудного прислужника мої ноги мало не підскакували самі, коли я мчала вузькими коридорами для слуг. Він точно десь тут: або у тому самому дворі, де Навані знайшла Руну, або в покоях для прислуги. Його хазяїн — один із найзаможніших родів королівства, і сам Глорф вважає себе вищим за інших слуг, а насправді такий самий прислужник, як і решта.

— Я тебе дістану, Глорфе… — прошипіла я крізь зуби, з розмаху відчиняючи двері зали.

Озирнулася на сполоханих служниць і кухарів: вони стояли, притискаючи до грудей тарелі й хустки, сторожко дивлячись на мене. Швидко пробіглася очима по залі — його не було.

— Де зараз Глорф? — голосно кинула я, звертаючись одразу до всіх.

Але мій вигляд, здається, нікого не вразив: вони тільки зніяковіло переглянулися й відвернулися. Ніхто не хотів зв’язуватися зі слугою родини Стрімерфілдів. Я відчула, як стискаються кулаки.

Згадавши, що на мені ще досі вечірня сукня, я різко змінила напрямок і попрямувала до своєї кімнати. Невдовзі північ, і я мушу переодягнутись та покинути палац, поки є можливість — потім брама замкнеться, а на бійницях стоятимуть озброєні вартові, що вже понад два десятки років стримують тролів. Але сьогодні ніч полювання, я мушу потрапити за браму. Ще один троль, ще один крок до зняття чарів.

На півдорозі я загальмувала. А як же Руна? Ні, це не може зійти Глорфу з рук.

Мить повагавшись, я вирішила: до Глорфа навідаюсь на світанку, коли повернуся. Він точно нікуди не дінеться, а от троль за якихось десять хвилин стане недосяжним. Рвонула до своїх покоїв.

Маючи певні привілеї лютністки, я мешкала у кращій частині палацу. Хай ці кімнати й далекі від ідеалу, та для сироти — неабиякий шанс. Пощастило, що колись у дитинстві матінка Бо розгледіла в мені талант і допомогла його розвинути. Щоправда, свою долю вона теж отримала, коли церемоніймейстер Оберін викупив мене за хорошу плату, відмітивши мою гру на лютні та назвавши її «вершиною гір Драконового хребта». Минуло вже кілька років, а я й досі не збагнула, що він мав на увазі.

Злетівши у свою кімнату, я миттю скинула сукню, що трималася лише на шнурівках і складалася з кількох важких шарів тканини. Залишившись у тонкій сорочці, швидко натягла темні бриджі й таку ж темну, зручну атласну сорочку, затягнувши її широким шкіряним поясом, у який, як завжди, набила маленькі гострі предмети. На ноги — м’які шкіряні чоботи, зручні й тихі. А зверху звичайний сірий плащ.

Прокрадалася знайомими місцями, що у такий час мали пустувати. Наблизившись до парадних зал на першому поверсі, де товпився народ, який не вміщався у головному королівському залі, опустила погляд і мовчки пішла повз, залишаючись непомітною. Щойно на горизонті з’явилася варта, довелося шмигнути убік — це означало, що зараз усіх попросять розійтися по покоях.