Розділ 7

Анна

– Болить? – запитую, киваючи на руку.

Мені навіть дивитися на нього боляче. А вже як йому…

– Терпимо, – Ден усміхається, але я здогадуюся, що він обманює – насправді йому боляче.

Я вже вдруге відвідую його. Він бурчить, але не виганяє і, здається, радіє моєму приходу.

Він живе один. І крім друзів-Крампусів, у Празі в нього нікого немає. Каже, що днями приїде мама. А до того хтось має про нього піклуватися – купувати продукти, готувати їжу, допомагати з побутовими питаннями, які вимагають наявності обох рук.

Ден соромʼязливо відмовляється від допомоги. Наполягає, що продукти привезе курʼєр із супермаркету і з готуванням він якось впорається. Але я не можу кинути його одного, адже він отримав травму, рятуючи мене.

– Анно, ти мене розпестиш – і я звикну, – каже зніяковіло. – А я, між іншим, страшенно нахабний.

Зовсім не нахабний, а занадто скромний і делікатний. Усім би бути такими.

А ще – дуже сміливий, розумний і вродливий.

– Ось і добре. Звикнеш – і перестанеш нарешті зі мною сперечатися. Мий руку й сідай вечеряти.

– Ти не зобов’язана це робити. Я не хочу, щоб ти заради мене жертвувала своїми справами, – Ден і далі сперечається. – Томаш, напевно, незадоволений.

– А до чого тут Томаш? – максимально дивне припущення.

– Я гадав, ви зустрічаєтеся. Хіба ні?

Сміюся. Я знаю – багато хто так вважає, і ми часом приколюємося – не поспішаємо розвіювати міф. Але в офісі всі в курсі, що ми – не пара.

– Хочеш сказати, що з боку ми здаємося солодкою парочкою?

Ден знизує плечима.

– А це не так?

Звісно, не так!

– Ми з Томом друзі, разом в універі вчилися. Він узагалі не по дівчатах, – останню фразу додаю, щоб зняти можливі запитання.

– Окей, не Томаш. Але напевно є хтось інший?

Якби не напружені вилиці, я б подумала, що Ден жартує.

– Я не зрозумію. Чи то ти ревнуєш, чи то я тобі дуже заважаю, і ти шукаєш спосіб мене позбутися, – видаю обидва припущення.

– Ти так смачно готуєш, що прагнути тебе позбутися може тільки повний ідіот, – тепер він теж сміється.

Дену дуже личить усмішка. В офісі він зазвичай серйозний, зосереджений, навіть похмурий. Мені важко звикнути до нього такого – живого, милого, незвичайного й дуже цікавого.

* * * 

Денис

Два тижні на лікарняному – це як довгий, болісний ребут завислого сервера. Спочатку система завмирає на стартовому екрані, потім повільно довантажуються драйвери, й ось ти начебто знову в онлайні, але з обмеженим функціоналом.

Моя права рука все ще закута в гіпс. Лікарі обіцяли зняти цю диявольську конструкцію тільки наступного року, тож доводиться освоювати життя в режимі «left-hand only» (лише ліва рука – прим. авторки).

І це, скажу я вам, ще той челендж. Спробуйте почистити зуби або застебнути джинси лівою рукою, коли ви правша, – одразу зрозумієте, що користувацький дизайн людського тіла потребує серйозного доопрацювання.

Прага поступово перетворюється на одну суцільну декорацію до різдвяної казки із запахом глінтвейну та смажених каштанів. Бракує тільки снігу.

Ми гуляємо з Анною щовечора, насолоджуючись особливим шармом місцевої передсвяткової метушні та одне одним.

Мені страшенно набридло сидіти вдома, тож напередодні Різдва я наважуюсь вийти на роботу. Ліва рука вже досить натаскана для управління мишею і готова до трудових подвигів.

Ми підходимо до бізнес-центру. Анна бере мене за здорову руку, переплітаючи пальці. Мені досі не віриться, що ми разом. Це чи то джек-пот, який я випадково зірвав, чи то чарівний підгін від Святого Мікулаша, чи то просто різдвяне диво.

На прохідній охоронець, помітивши, що я сканую чип у турнікеті, визирає зі сторожки й розпливається в усмішці:

– Dobré ráno, pane Krampusi! (Доброго ранку, пане Крампусе! – прим. авторки)

– Dobré ráno, – відповідаю я, і навіть не намагаюся контролювати акцент. Байдуже. Хоча за два тижні щоденної балаканини з Анною я суттєво прокачав свій скіл.

Піднімаємося на шостий поверх. Двері ліфта роз’їжджаються. Ну, погнали. 

У гардеробі я довго вожуся з застібкою на куртці. Анна підходить, м’яко прибирає мою здорову руку і спритно вправляється із замком. Потім підводить очі. У них більше немає тієї дистанції, яка була раніше. Тепер там тепло. І це не баг, це – фіча, призначена виключно мені.

– Хвилюєшся? – запитує вона тихо.

– Трохи. Почуваюся так, ніби повертаюся на сервер, який сам же й поклав.

Ненавиджу пильну увагу до своєї персони. Але сьогодні уникнути її мені не вдасться.

– Ходімо, герою. Офіс чекає.

Мій «героїзм» у соцмережах уже вщух, хайп спав, але локальна популярність залишилася. Сусідка пані Новакова раніше дивилася на мене як на підозрілого мігранта, а тепер вітається першою і навіть цікавиться здоров’ям.